Привіт, татусю. Можна я до тебе?
Тихенько ляжу поруч, в домовині.
Щасливий ти, що бачив мирне небо
І не дожив ти до війни на Україні.
Мене учора люто розстріляли,
Ти не повіриш – рускіє солдати!
А перед цим безжально катували
І перед смертю встигли згвалтувати.
Ні, я не плачу, рідний, я не плачу,
Слізьми я просто бруд весь той змиваю.
Померла я, а легко так, неначе
Не вмерла, а потрапила до раю.
Як жаль мені, татусю, Україну,
Усіх людей, що ли’шились в тім жаху.
Там друзі всі мої, моя родина.
Й повір, у них уже немає страху.
Ми, українці, виплакали очі
За ці три місяці. Ні капельки сльози.
Молилися і молимось щоночі,
Господь позбавив щоб від сарани,
Яка ввірвалася, неначе шквальний вітер,
Підступно так – ще сонце не зійшло…
Жінки, чоловіки чи малі діти –
Усіх вбивають… Руськеє лайно!
Так, тату, так – це правда, хоч жорстока,
Але це правда. Це є руський мір!
Та Україна юна, синьоока,
Стоятиме! Від Криму до Карпатських гір!
Що кажеш, тату? Як таке можливо?
Жили ми в мирі й злагоді колись?
Так, українці всі жили щасливо,
Та раптом визволителі знайшлись…
Як мама там? – Сиріткою лишилась.
Одна, як сонце в небі голубім.
Так гірко над могилою схилилась
Сховавши біль у погляді німім.
Пробач, татусю, що я так раненько.
Так, знаю я, що жити б ще мені…
Ти не сердись. Я полежу тихенько
З тобою поруч у землі сирій…
Автор публікації
