Для голосування необхідно авторизуватись

Діалоги з Мумією 1

Між лапами байдужого до всього Сфінкса Кларк Пречет увійшов до кабіни ліфта. Він не розумів чому його привезли до Єгипту. Двоє супровідних у напіввійськовому одязі, на запитання не відповідали. Кларк почав побоюватися, що хтось хоче поховати його під стародавнім пам’ятником, намагався пригадати потенційних ворогів, але їх у молодого психолога поки ще не було.
Троси ліфта лячно скрипіли. Високий юнак заплющив очі, рахував секунди, це завжди допомагало йому впоратися з нападом клаустрофобії.
– Один, два, три. Десять, одинадцять, дванадцять… Чому трос так скрипить? Мабуть, не витримає ваги. Ліфт повзе так повільно. Та і який то ліфт? Залізна решітка на шнурку причепленому до якогось колеса! Двигун який рухає те колесо неодмінно зламається, – Кларк розплющив очі, тьмяна лампа, над головою, освітлювала підлогу ліфта, засипану піском Сахари. Поруч два велетенських охоронців. Юнак збився з рахунку, – двадцять вісім, чи сім? Чорт забирай! Ви хлопці, мабуть, кожен по сто кілограмів! Мотузки такої ваги не витримають.
Охоронці у військовій формі без розпізнавальних знаків, незворушні, нерухомі, наче два кам’яних бовванів. Таким байдуже де вони знаходяться, вони певне не мають фобій. Големи. – Я ж у тісному ліфті! З двома громилами! Ліфт впаде, я буду завалений камінням! Над головою Сфінкс! Скільки ж важить той туристичний об’єкт? – Кларка вже нудило, – Ми що до центру землі будемо спускатися?
Думки стрибали у голові Кларка Пречета наче полохливі зайці, але зовні його обличчя було спокійним, хіба очі сльозилися від емоційної напруги, а у голові паморочилося від страху. А він ще хотів думки охоронців прочитати. А як із власними думками впоратись?
Ліфт зупинився. Охоронці відчинили двері. Кларк задихався. Розплющив очі, побачив, що стоїть у добре освітленому тунелі. Паніка стихла.
Големи повели психолога углиб таємничого підземелля, один попереду, другий за спиною. Поліровані гранітні стіни віддзеркалювали трьох людей, відображуючи безліч двійників. Тунель розширювався, склепіння підіймалися. Висота від підлоги до стелі сягала до трьох метрів. Хлопець побачив кілька темних проходів у стінах. Справжній підземний лабіринт, якщо тут заблукати, то його ніхто не знайде.
Тунель несподівано закінчився, в очі вдарило яскраве біле світло. Супровідні привели Кларка у залу із білого мармуру. Шириною зала була метрів десять, а вгору вісім метрів. Гладенькі стіни, ні стиків, ні швів, наче цю порожнину вирізали всередині величезного мармурового пласта. Біла зала не належала до архітектурних канонів стародавнього Єгипту, як і до інших, відомих, прадавніх цивілізацій. Проста й неможлива. Жодного малюнка чи ієрогліфа на стінах. Повітря у залі чисте і прохолодне, наче там працював потужний кондиціонер.
Провідники делікатно покашлювали, залучаючи увагу молодого психолога. А він стояв посеред білої зали, здивований, ошелешений. Кларк, не зауважив, що під високою стелею світилася не лампи денного світла, а якась субстанція, газ чи інша матерія. Один з големів пішов прямісінько на стіну. У стіні утворився квадратний темний отвір, неначе за допомогою якогось невідомого чародійства. Два величезних мармурових блоки непомітно і беззвучно від’їхали. Голем безстрашно увійшов у той прохід. Англієць почимчикував слідом за супроводом.
Опинився у залі із чорного мармуру. Освітлення тьмяне, наче вечірні сутінки. Кларк побачив на стінах горельєфи. Вирізьблені з чорного мармуру звірі наче хотіли вирватися із полону стін, пащі вищирялися іклами, перетинчасті крила драконів розгорнулися для злету.
– Навіщо ви мене сюди привели? – запитав Кларк у големів. І відчув, наче з голосом чорний мармур забрав у нього часточку душі.
– Плита, — відповів один з охоронців.
– Плита? – перепитав психолог. Уважніше огледів зал. Чорна гладка підлога віддзеркалювала його фігуру, наче він існував одночасно у двох світах. Й у тому, іншому світі, тіні людей, ходили головою вниз. Посеред зали Кларк побачив підвищення. Чорна плита виступала над підлогою на пів метра, – Що значить плита? – перепитав Кларк. Підійшов до підвищення. Воно здалося йому холодною та болісною, могилою.
– Треба просканувати плиту, — голосом робота відповів один із големів.
Кларк знизав плечем. Детальної інструкції від чолов’яг із кам’яними обличчями він не отримає. Накази зафіксовані, думки відсутні. Телепат сів біля плити, торкнувся її гладенької блискучої поверхні, прошепотів:
— Я читаю думки живих, а ти могильний камінь. — Заплющив очі й побачив: зелене небо, гори, біля підніжжя гори місто із різноколірними будинками. За містом схоже аеропорт. Ба! Ні, то космопорт. Великий блискучий космічний корабель заходив на посадку. Кларк відсмикнув руку, й знову несміливо торкнувся плити. побачив, як стрімко летить у небо, долаючи атмосферу. І ось він у відкритому космосі, в ілюмінаторі сяють далекі зорі.
Та от перед очима стало темно, Кларка заблокували. І не зрозуміти що він бачив, чи справді існує місто різноколірних будинків. Розум психолог шукав відповідь, але підсвідомість підкидала фантастичні ідеї. Плита — портал у невідомі світи, і він бачив усе очима когось, невідомого, хто якимось чином пов’язаний із чорною залою? Кларк підвівся, пішов до виходу. Големи мовчки сунули за ним. Як їм вдавалося нечутно ходити?
Пройшли булу залу, заглибился у темний гранітний лабіринт. З бічного тунелю несподівано з’явився низенький товстун у великих окулярах, наштовхнувся на Кларка, ковзнув поглядом по охоронцях і посміхнувся, привітно простягнув руку юнакові.
– Вітаю, вітаю вас юначе, — заговорив незнайомець, — Який ви високий! Шия болить дивитися на вас знизу. Мене звуть Олрой Кенінгтон, я лінгвіст, мовознавець, доктор філософських наук, теолог і інше, інше, інше. А Ви?
Розум Кларка блукав десь далеко. Відповів, і власний голос йому видався чужим:
— Кларк Пречет, психолог.
– Я дуже радий, дуже радий. То ви тут у якості туриста, чи хтось з наших науковців отримав стрес? Бо не знайшов тут нічого що б пов’язувало це підземелля з фараонами? – професор загиготів як школяр над власним жартом, – Дивне місце, дивне, чи не так?
– Ця споруда і справді давня? – запитав юнак, — чи її побудували для Голлівуду?
– Імовірно цей гранітно-мармуровий лабіринт побудували ще до будівництва пірамід. – Відповів Олрой, – Ми намагаємося розшифрувати написи на стінах у тих залах, де вони є, але поки нічого не розуміємо. Тут є зала, куди складали якісь дивні кам’яні диски, кристали та папір, але папір зотлів.
– А стародавнього комп’ютера не залишили? – запитав Кларк, і сам здивувався власному запитанню.
– Залишили, але ми не можемо їх відремонтувати, — відповів Олрой – чекаємо спеціаліста, я думав що то ви.
– Гарний жарт, – психолог усміхнувся.
– Вам нічого не пояснили, – здивувався, і навіть обурився Олрой, – я не жартую.
Один з големів наказовим тоном сказав:
– Містере Пречет йдіть за нами.
Олрой відразу відступив, вибачився і поплентався в інший коридор.
Може він привид цього лабіринту, подумав англієць. Що він хотів розповісти? Про допотопні комп’ютери?
Коли Кларк піднявсся на поверхню, до нього підійшов Бен Сміт. Кларк відчував дивний острах перед цим високим ставним чоловіком у строгому і вишуканому костюмі та шовковій краватці. Він не міг прочитати думки начальника відділу артефактів, й називав його Удавом.
– Що Ви можете мені сказати? – запитав містер Сміт.
– Про плиту? – перепитав Кларк, збираючи думки.
– Що зацікавило вас у підземеллі, — уточнив Удав, наче підбадьорюючи Кларка.
Кларк розповів про видіння: про зелене небо, гори, різнобарвне місто, чужі зірки, і що його блокували, й очікував, що містер Сміт сам щось пояснить, додав, – Я зустрів професора він жартував про допотопні комп’ютери.
– Хороший жарт, – серйозним голосом сказав містер Сміт, – Я повідомлю містера Кенінгтона, що ви схвально оцінили його ірландський гумор. Можете повертатися до своїх справ, я покличу вас, коли будете потрібні. До побачення.
Удав повернувся і пішов у бік ліфта.
Кларк, поплентався до машини в оточенні липучого конвою големів.
Минуло десять років, спогад про підземелля під лапами Сфінкса нагадував відлуння химерного сну.
З преси Кларк дізнався, що уряд Єгипту заборонив розкопки під стародавнім монументом. Дозволив лише сканування ґрунту.
Кларк написав книжку – «Як спілкуватися з людьми, не стаючи їм ворогами». Книжка набула популярності й добре продавалась. Робота психотерапевта давала непоганий прибуток.
Кларк закохався у дівчину яку звали ніжним ім’ям – Емілія. Кларк і Емілія побралися, купили у передмісті Лондону великий будинок. За рік у сім’ї Пречетів народилася донечка якій дали мелодійне ім’я Анабель.
Час від часу Кларк виконував завдання відділу Артефактів. Емілія знала, лише, що чоловік їздить на конференції чи семінари у відрядження. Відділ Артефактів майстерно забезпечував його білетами, запрошеннями на семінари й навіть фото.
Цього разу Кларк поїхав й у нове відрядження, до Женеви.
Літак приземлився в аеропорту Женеви. До літака під’їхала машина із закритими вікнами, щоб завезти його до жахливо засекреченої бази під всесвітньо відомим «Великим Адронним Колайдером».
Дорогу Кларк не запам’ятав. Він задрімав. Прокинувся коли машина зупинилася біля будівлі у формі великою кулі. До секретної бази Кларка провели через головний вхід наукового центру. Психолог подумав, що це дотепно, адже усі секрети залишені на видноті, зазвичай надійно сховані.
Провідник, невисокий худорлявий чоловік із сивою борідкою, у сірому діловому костюмі у халаті науковця, привів Кларка до ліфта, яким одночасно користувалися як працівники таємної лабораторії, так і вчені з техперсоналом наукового центру. Ключем до секретів цього ліфту слугувала звичайна, на вигляд, картка. Супровідник увімкнув ліфт і залишив Кларка у кабіні одного.
Ліфт поїхав униз, вмить розвинув шалену швидкість. Ідентифікатори, що показували нумерацію поверхів, засвітилися усі одночасно і згасли. Вільне падіння у невідомість тривало одну довгу хвилину. Врешті ліфт загальмував і зупинився. Двері відчинилися. Кларк вийшов у білий широкий коридор, де на нього чекав професор Кенінгтон.
Лінгвіст ще більше розповнів, й посивів.
– Вітайте, вітайте, молодий чоловіче, – Олрой простягнув руку Кларку, той потиснув вологу широку долоню у відповідь, – я дізнався, що ви приїдете, от вирішив зустріти. Адже приємніше побачити у цьому підземеллі знайоме обличчя, навіть таке непривабливе, як моє, – лінгвіст хитро посміхався, – ходімо, я тут усе покажу і розповім, що знаю сам. Суцільні дива, антинаукові.
– Вибачте, професоре, Вас, як вченого, не лякає такий сусід, як колайдер? – запитав Кларк.
– О, цей стародавній об’єкт знаходиться набагато вище ніж ми, мене заспокоює те, що якщо скептики та панікери говорять правду, ми перші усе дізнаємося, але вже нічого не відчуємо, – жартував Олрой.
Він підвів психолога до броньованих дверей, біля яких стояло два охоронці, схожих на големів із підземелля Єгипту. Коли вчений і психолог пройшли усі перевірки на сенсорах, охоронець відкрив товсті броньовані двері. Декілька кроків і ті герметичні двері зачинилися. Кларк усвідомив, що опинився у дуже засекреченій, моторошно таємничій підземній лабораторії. Лінгвіст мало не з підскоком біг до других металевих дверей, посміхаючись, наче поспішав на свято. Кларк йшов за вченим.
Другі двері здавалися звичайними, Олрой подивися у сканер, двері відчинилися.
– Тут хороша вентиляція? – запитав Кларк у професора.
– Завжди свіже повітря, завжди. Завдяки колайдеру маємо енергію й навіть запас кисню такий, що вистачить на місяць, ще й з підземних порожнин йде повітря і фільтри працюють гарно, то ж не хвилюйтеся, не задихнетесь. Ви звикнете.
Олрой привів Кларка у кімнату, кімнату виділену Кларку. Просторе приміщення, зручне ліжко, робочий стіл, душова кабіна, великий екран транслював зображення гір. Містер Пречет скинув на ліжко наплічник і погодився піти з професором у відділ досліджень.
Професор привів психолога до кімнати із дзеркальними стінами. Посеред кімнати стояв чорний саркофаг. На дашку саркофага англієць побачив крилатих чудовиськ, із роззявленими пащами, як на стінах чорного мармурової зали у підземному лабіринті під лапами Сфінкса. Кларк як загіпнозований дивився на чорних драконів.
Спогади про чорну плиту у чорній залі вмить стали чіткими і яскравими, немов Кларк побував там учора. Кларк знову заплющив очі, хоча торкнутися до мармурових горельєфів не наважився. О так, він знову побачив космос. Зірки, серед візерунків туманностей, що сяяли на темному тлі нескінченності усіма барвами веселки. Кларк спробував затримати видіння, але відчув роздратування когось невідомого.
Усвідомив що для думки не існує відстані, він побачив космос такий далекий і такий ще недосяжний для людства. Голос залунав у голові Кларка:
– Ви не будете відчиняти той клятий саркофаг?
– Я не знаю, – розгублено відповів телепат.
– Не відчиняйте, – майнула чужа думка і зв’язок обірвався. Кларк розплющив очі. Його погляд стикнувся з дірками очей монстра на горельєфі. Здається, вправний скульптор прагнув відтворити чиєсь нічне жахіття.
– Цей саркофаг знаходився під чорною плитою у залі з чудовиськами, пам’ятаєте? – нагадав Олрой, – Ми змогли відтворити зображення з кристалів вправлених в очі чудовиськ. Це була інструкція – як відчинити саркофаг.
Кларк, насилу відірвав погляд від горельєфів, подивився на професора:
– А я подумав, хто відібрав очі у драконів?
– Інструкція у картинках. – Оповідав професор, – Остання картинка показувала як велетенський звір, схожий на цих драконів, – професор тицьнув у ніздрі вирізьбленого з мармуру чудовиська, – виборсується із саркофага і поглинає наш острів, планету, зірки й галактики, – Олрой усміхнувся, – Як дитячі казочки з ілюстраціями. Шкода що ідентичних кристалів ми більше не знайшли, у кімнатах лабіринту лежать лише кам’яні диски, прочитати які ми не можемо, бо для допотопного комп’ютера не змогли знайти відповідної енергії, він від електрики дуже нагрівається, але не працює. Відтворювач кристалів має якесь власне живлення.
Кларк очманіло дивися на професора, наче той розмовляв не знайомою мовою.
– Що значить допотопне обладнання? – Кларк відчував роздратування.
– Допотопне? – професор почухав потилицю, витер спітнілі руки об сірий халат науковця, сів на розкладний стілець біля чорного саркофагу, – це технології загальної цивілізації, яка існувала на Марсі до великої катастрофи.
– До того, як усе залило великими водами? – жартома запитав Кларк, йому ця антинаукова нісенітниця здалася невдалим жартом. Думав, що професор над ним знущається.
– Я не усе знаю, лише що Землю та інші летючі штучні острови посадили на поверхню Марсу, – розповідав Олрой, – коли він провалився у якусь чорну діру. Силове поле втримало воду океанів на поверхні планети, але утворилися високі хвилі які залили навіть прип’яті до планети летючі острови. Коли Марс вийшов із чорної діри на його поверхні усі запеклося. Певне була висока температура. Вижили лише жителі трьох чи чотирьох летючих островів, які посадили на поверхню Марсу, острови були захищені куполами й мали власний мікроклімат. Адже до того вони могли літати у стратосфері Марсу. Забезпечували поверхню гігантської планети теплом і світлом разом з іншими засобами для підтримки життя. Наш Марс також штучний об’єкт.
– Я не зрозумів взагалі, нічого, – Кларк нервово розсміявся, – пане професоре ви жартуєте, чи знущаєтеся?

Містер Кенінгтон підвівся, пройшовся по кімнаті в один бік, потім в інший. Узяв із кишені пачку сигарил, покрутив у пальцях, повернув до кишені, палити на базі дозволялося лише у спеціальній кімнаті.

– Ви не підготовлені, – зітхнув Олрой, – а я тут розпатякався. Століття людству втовкмачували що ми живемо на маленькій планеті Земля, яка крутиться навколо великого Сонця. Школа якісно дає потрібні знання.
– Земля пласка і стоїть на трьох слонах, – Кларк пирхнув і склав руки на грудях, – а слони на великій черепасі.
– Земля лежить на Марсі. – Олрой говорив наче учитель початкового класу, який пояснює малюкам будову світу, – Землею називають велику кам’яно-металічну платформу, яка у минулому літала у стратосфері гігантської планети й працювала як обігрівач. Та тепер цей обігрівач вкипів у марсіанський ґрунт намертво. Слонів немає. Чому містер Сміт вам усе не пояснив раніше?
– Це ж якого розміру має бути тоді ваш Марс, щоб Земля прикипіла до його ґрунту? – дивувався психолог.
– 1,392 мільйона кілометрів, – відповів Олрой, й усміхнувся, – мільйони кілометрів.
– Це розмір Сонця, – згадав Кларк.
– Владці, які врівноважили життя на землі після великої катастрофи, вирішили що людям безпечніше не знати справжній стан речей.
– Чому ви назвали колайдер стародавнім? – Кларк не вірив професору, думав що той, мабуть, вирішив з нього покепкувати, чи це чергова перевірка.
– Колайдер, це один з десяти магнітних двигунів платформи. Вчені вивчають його властивості, – пояснив професор Кенінгтон, і усміхнувся співчутливо, – мені здається вам потрібен час усе осмислити та прийняти.
– Пане професоре мені потрібен душ, щось з’їсти, а ще я хочу спати, – зітхнув психолог, – Навіщо Ви привезли сюди цей саркофаг?
– Під мармуровими блоками саркофага є метал, невідомий нашим вченим. Поглинає світло, звук, ультра хвилі, радіохвилі, радіацію, і ще невідомо що, навіть воду. Атоми цього металу з’єднані настільки міцно, що протони не рухаються.
– Як Ви його вивчаєте, якщо він настільки твердий? – Кларк втомлено сів на другий стільчик поруч із саркофагом.
– Ми діяли згідно з інструкцією з кришталика. Дашок тепер прилягає не щільно. У інструкції намальовано не зривати його, чекати поки сам відпаде. Ми й чекаємо. Та зразки того металу не вдалося добути, поки.
– Я почув когось, хто пов’язаний із саркофагом, він просив не чіпати цей ящик, – застеріг Кларк.
– Ваше застереження, юначе, на день запізнилося. Саркофаг відчиняється, – відповів учений, – Наказ містера Сміта.
Дуже виразна думка ковзнула у свідомість Кларка: «от бовдури».
Кларк навіть озирнувся. Прошепотів:
– Вилізе монстр і зжере тут усе, у нагороду за вашу цікавість.
Кларк Пречет вийшов із дзеркальної кімнати втомлений наче провів там добу. Головне тепер не заблукати у цьому лабіринті білих, стерильних стін, знайти свою кімнату й зачинитися там, і ні про що не думати. Взагалі ні про що. Наступного дня, Кларк, наче зачарований знову, прийшов у кімнату із дзеркалами – але туди його не пустили. Запропонували пройти до оглядової. У великій оглядовій кімнаті, з моніторами й комп’ютерами, невгамовний Олрой тинявся з кутка у куток. Зупинявся перед склом, уважно розглядав саркофаг і знову починав ходити кімнатою. Кларк і собі подивився у кімнату крізь скло. Так, саркофаг вже був без дашка, його тепер закривало міцне скло.
– Він все ще зачинений? – запитав телепат, наче не бачив відповіді власними очима.
– Так, це так, – відповідав Олрой, – але саркофаг увібрав повітря, і наче, почав дихати.
– Не може бути такого, щоб істота з саркофага виявилася настільки живучою? – мовив Пречет.
Олрой здивовано глянув на Кларка, пробелькотів: – Особисто я у це не вірю. Але Вас запросили саме для нього, – професор вказав на мармуровий саркофаг, – хіба Вам не цікаво, хто він?
– Ні, – Кларк відвернувся від вікна, – я спілкуюся з живими. І бажано з людьми. Хто там під склом? – Скло непрозоре й міцне, – відповів Олрой.
Кларк прислухався до емоцій: злість, роздратування, смуток. Запитав подумки у того, хто був злий і сумний – «А що я міг зробити?». Закралася підла думка, що саме так починається божевілля. І почув, ніби хтось тихо розсміявся. Відчув себе дурним хлопчиськом, наївним, впертим.
Мовив подумки, дивлячись на саркофаг: «Розвинені істоти не вважають, себе вищими за інших».
«Що ти можеш знати? Дізнався правду про власний світ, і не зміг цього прийняти» Чи то була його думка, чи монстра із саркофага. Кларк, запитав у Олроя:
– Ви будете тут?
– О, так, звичайно, мені запропонували бути перекладачем, і я не хочу пропустити, мить коли саркофаг відкриється.
– А якщо не відкриється?
– Містер Сміт впевнений, що відкриється, – відповів професор, – містеру Сміту чомусь конче це потрібно.
– Добули зразки дивовижного металу? – поцікавився Кларк.
– Чекаємо поки розблокується те скло, метал під склом, наскільки я зрозумів зі схем.
– То якщо мумія виявиться мумією, як їй належить нерухомою і зотлілою, – усміхнувся Кларк, – то у вас все одно буде що досліджувати.
– У мене? – здивувався Олрой, – Юначе я лінгвіст я не вивчаю позаземні метали, я перекладаю мертві мови, то ж тоді ми з вами поїдемо по домівках.
– Це саме те що я хочу, поїхати додому, – прошепотів Кларк.
Кларк працював у своїй кімнаті над черговою книжкою. Олрой увірвався до кімнати, вигукнув:
– Ви повинні це побачити.
Кларк підвівся. Олрой вже вибіг за двері, та почимчикував у напрямку лабораторії. Поспішаючи за швидким професором, Кларк сам себе запитав, чи хоче він те щось бачити. Певне так, хоче, боїться і хоче.
Олрой і Кларк прийшли до тієї ж оглядової кімнати, з якої вже група спостерігачів слідкували за кімнатою із саркофагом.
Скло стародавньої кам’яної домовини стало прозорим. Кларк прикипів поглядом до найбільшого екрана, хотів побачити врешті, що є під склом.
Професор певне говорив сам із собою:
– Неймовірно, він не зотлів, не згнив, як це може бути?
– Ви прочитали написи, хіба там не було попередження, про те що мумія регенеруватиме? – запитав Кларк. – Як діти, побачили інструкцію і слідували їй. Відкрили ви цей саркофаг і що? Заради чого?
– Заради науки, – шаблонно відповів професор.
Кларк знову подивився на екран, на того, хто знаходився у саркофазі. У саркофазі лежав юнак у світлому одязі, смаглявий, з правильними тонкими рисами обличчя і довгим хвилястим волоссям. Дуже гарний юнак, худорлявий і довгоногий. Зовсім не схожий на класичну висохлу мумію, чи на монстра з горельєфа чорної зали. – Єгиптянин? – запитав Кларк.
– Не схожий, принаймні на сучасних, він якийсь інший, не розумію у чім відмінність, але інший, чи інакший, – Олрой вказав на руки людин у саркофазі. – У нього замість нігтів – кігті. Мабуть, приклеєні.
– Голова людська, не череп шакала, – посміхнувся Кларк, – Здається це усе якийсь жарт, розіграш. Не здивуюся, якщо зараз відсунеться стіна, й за нею будуть глядачі шоу, оператори й ведуча з гидкими жартами.
– Він не землянин, – похмуро заперечив лінгвіст, – я не фахівець, але він похований не за правилами Давнього Єгипту. Це не єгипетський одяг, на ньому немає золотих прикрас, як належить тому, кого поховали у такому дорогому і майстерно вирізьбленому саркофазі. І ще наші фахівці намагалися зробити рентген крізь скло, рентген його не бачить. І ми таки у лабораторії відділу Артефактів, яке до біса шоу Кларку?
– І золота, на жаль, немає, – Кларк не міг спинити кпини, коли нервував, – але відділ Артефактів з нами золотом не поділився б, отже нема про що шкодувати, – Олрой подивився на психолога трішки роздратовано. Кларк закінчив думку, – а рентген міг не взяти скло, самі ж казали, що воно якесь особливе. Туди можна зайти?
– Можна, у захисному костюмі, – процідив відповів професор, і куди тільки поділася його доброзичливість, – я тут був весь час, розумієте? Ви думаєте, актор може пролежати в саркофазі, без підтримки життєзабезпечення стільки років?
– Не може, – погодився Кларк, – але, чому Ви думаєте, що це не людина, звідки таке припущення?
– Інтуїція. Тепер от думаю навіщо ми відкрили цю домовину?
– Ось і я не можу зрозуміти, навіщо Ви її відкрили. І чому немає тут людей зі зброєю? Так, про всяк випадок, – Кларк озирнувся. Оглянув велику оглядову кімнату наче вперше, столи, монітори, комп’ютери, зосереджені люди.
– Тут є зброя: кулемети з дистанційним управлінням. А в сусідній кімнаті чергує десять солдатів. Вони, напевно, навіть сплять у спорядженні.
– Розбудити та розстріляти, – хмикнув Кларк, – Саме так діють допитливі люди, коли хочуть познайомитися з невідомим.
– Чого хочете Ви, Кларку?
– Я хочу додому, – відповів психолог.
– Вам не цікаво? Це ж безпрецедентний випадок! Ви такого за все Ваше життя більше не побачите. А Ви тільки й хочете, що додому? – дивувався професор.
– Мені страшно, – зізнався Кларк, – Усі ці автомати, кулемети, солдати, мене анітрохи не заспокоюють.
– Враховуючи ваші телепатичні здібності, це звучить тривожно, – професор нервово поправив краватку.
(далі буде)
5
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 6 місяців

6236

6
Коментарі: 0Публікації: 2Реєстрація: 09-04-2022

Коментувати