Для голосування необхідно авторизуватись

Легенда про калину

З давніх давен наші землі потерпали від ворожої навали. Мов чорна хмара, налітали чужинці на беззахисні села та хутори, грабуючи, спалюючи, вбиваючи та поневолюючи людей. Якщо чоловіків у поселенні було мало і сил для опору не вистачало, мешканці рятувалися як могли. Одні тікали в ліси, інші – на острови, ще десь ховалися у печерах.

Поблизу села Верховинці печер не було, тож жителі самотужки викопали велике підземне сховище, в якому й рятувалися від безжальних нападників. Помітивши з пагорба куряву вдалині, одразу били тривогу та бігли в укриття, залишаючи ординцям спорожніле поселення.

Та тікаючи можна лише відстрочити лихо, а не вберегтися від нього. Звиклі до постійних нападів, верховинці почали забирати з собою худобу та все цінне, не зоставляючи на відкуп бусурманам навіть розбитого горщика. Розлючені ординці розпочали пошуки, почули коров’яче мукання та наштовхнулися на рукотворну земляну печеру.

– Нам зайти всередину? – запитав один з вояків. Гостроносе жорстоке обличчя ватажка задумливо скривилося. Від нього не сховалося, як тремтів голос підлеглого, як присоромлено опускали очі та скрадливо перешіптувалися решта. Звиклих до безкраїх степів кочівників лякав непроглядний морок підземного ходу. Ніхто не знав, що таїлося в його зловісній чорноті: чи відчайдушний селянин з сокирою, чи навіть велет-людожер з давніх легенд? Зрозумів ватажок, що коли звелить своїм воякам піти до печери, то муситиме йти першим. І першим зіткнеться з наслідками.

Та ось йому на очі потрапили дерев’яні стовпи-опори. Лиха посмішка скривила тонкі, зміїні вуста:

– Ні. Підрубайте стовпи й забираймося звідси.

 

***

 

– Мамо, що це? – запитав Микитко, почувши стукіт сокир. Зблідла жінка стривожено прислухалася. Решта селян також обривали розмови і насторожувалися. Звук робився дедалі гучнішим, невдовзі до нього додався жалісний тріск. Зверху почала осипатися земля. Злякані люди розгублено гомоніли та підхоплювалися на ноги.

– Не вірю, – прошепотів тато, разом з кількома старими поспішаючи до виходу. За ним несвідомо потяглася і донька Орися. Дівчинка так поспішала, що навіть випередила тата.

– Орисю, стій! – вигукнув чоловік, хапаючи доньку за сорочку єдиною рукою. Наступної миті земля обрушилася, поховавши їх живцем.

Ватажок ординців поглянув на завалений прохід, задоволено гмикнув та повернув назад разом зі своєю ватагою.

 

***

 

Мешканці села Низового, що примостилося біля підніжжя пагорбу, на якому красувалися Верховинці, почули страшний гуркіт. Здавалося, сама земля здригнулася і скорботно застогнала. Щойно вліглася курява від копит ординських коней, як низовинці поспішили на поміч сусідам.

Спалені хати не злякали звичних до набігів селян, а от від вигляду знищеного сховища у всіх жалісно стиснулися серця. Хтось гірко плакав, інші проклинали безжальних розбійників, решта мовчки перехрестилися. Як це часто буває в сусідніх селах, у Верховинцях мешкало чимало їхніх друзів та родичів, тож кожний з Низового того дня втратив когось близького. Та й навіть якби це були геть незнайомі люди, від однієї думки про подібне злодійство сльози набігали на очі.

Помолившись за упокій безвинно вбитих, селяни рушили до себе. Дідусь, який йшов останнім, раптом спинився, почувши тихий писк. Прислухавшись, він розібрав жалісне скиглення, яке долинало із засипаної печери. «Цуцик скавчить? – подумалося йому. – Бодай одну живу душу врятувати треба»

Схопивши мотику, він почав розкопувати прохід. До нього приєдналися й решта, допомагаючи, хто як міг. Найбільш завзяті навіть рили голіруч. Коли писк стихнув, а селяни втомилися, то хотіли вже покинути марну справу. Та ось з-під розкопаної землі показалася брудна дитяча долонька.

За роботу взялися з новими силами і невдовзі дістали ледь живу дівчинку. Вона розплющила блакитні оченята, поглянула на своїх рятівників і знову їх заплющила. З-під пухнастих вій скотилася крихітна сльоза, прокресливши вологу доріжку на брудній щоці.

Вслід за нею викопали й інших верховинців. Але жоден з них не дихав.

 

***

 

– Після того, що трапилося у Верховинцях, ніхто з нас більше по льохах та погребах не ховається, – повчала врятовану дівчинку тітка, яка взяла її до себе. – Тепер, щойно помітимо ординців, тікаємо у ліси. От тільки земля у нас болотиста і як навмання бігти, то втрапиш у трясовину. Тому тримайся поряд зі мною, доки не освоїшся. Та не переживай: це з незвички наші місця видаються небезпечними. І повня не мине, як вночі із зав’язаними очима ними гасатимеш. Зрозуміла, Орисю?

Дівчинка тільки кивнула. Перші дні бідолашна взагалі не розмовляла і родичі навіть думали, що вона оніміла від пережитого. Та згодом голос повернувся до Орисі, хоча дівчинка й лишалася дуже тихою та мовчазною. Тільки уві сні плакала навзрид, згадуючи маму, тата й молодшого братика.

Минуло кілька років. Орися росла слухняною та роботящою, але відчуженою й не товариською дівчинкою. Навіть коли вона усміхалася, її блакитні очі лишалися сумними.

Замість розваг та ігор з друзями, Орися подовгу блукала лісом, милуючись красою природи. Тільки там дівчинка почувалася вільною від усіх турбот, небезпек та зобов’язань. Вона була вдячна мешканцям Низового за порятунок й опіку, але не могла відплатити на їхню любов тим же. Її серце навіки зосталося похованим у зруйнованому підземному сховищі Верховинців.

Як і обіцяла тітка, Орися швидко освоїлася на болотах, що оточували Низове. А завдяки своїм частим лісовим прогулянкам невдовзі вивчила їх краще від більшості місцевих. Дівчинка знала всі безпечні стежки і навіть вміла на око відрізнити безпечне куп’я від того, що одразу провалиться.

 

***

 

Того року сніг випав рано. Орися прогулювалася засніженим лісом, вкотре дивуючись тому як до невпізнанності змінилися знайомі місця. Ставлення до зими у дівчинки було двояким. З одного боку, їй подобався хрускіт снігу під ногами та морозець, що до рум’янця щипав її за щічки. З іншого ж, голі безлисті дерева навівали на неї сум, здаючись дуже бідними та нещасними. А ще вона не любила глибокі кучугури, у яких грузнеш та провалюєшся по коліна, а то й по пояс. Щоразу, коли таке траплялося, в Орисі завмирало серце, пропускаючи удар.

Подихавши на змерзлі руки, вона зібралася повернутися до села, та раптом почула кінське іржання. Озирнувшись, дівчинка побачила крізь безлисті крони постаті вершників. Гортанний чужинський говір не залишав сумнівів у тому, хто саме з’явився у засніженому лісі.

«Ординці!» – промайнуло в її голові. Орися не вірила власним очам. Південні кочівники зазвичай уникали холодів, припиняючи свої набіги щойно жовтіло листя. Скакати ж по снігу їх могла примусити або велика скрута, або ж не менш велика жадоба.

Дівчинка поволі задкувала, не зводячи очей з бусурманів. Раптом один з них повернувся і поглянув прямо на неї. Орися одразу дременула навтіки, та пролунав сердитий окрик і в дерево поряд з нею увіткнулася стріла. Наступної миті зашморг затягнувся на її шиї і сильним ривком бідолашну повалили у сніг. На очах самі собою виступили сльози.

Коли дівчинка відсапалася і поглянула вгору, то зустрілася очима з ватажком ординців. Його кращі роки давно проминули і нерухоме, наче воскове обличчя, виділялося нездоровою жовтизною на тлі смаглявих підлеглих. Зморшкувата, вкрита старечими плямами долоня загрозливо лежала на золотому руків’ї шаблі у старих зношених піхвах.

– Приведи нас до своїх, – звелів він, незвично виділяючи паузами кожне слово. – Тоді житимеш.

«Ніколи!» – хотіла палко вигукнути Орися, але чомусь не змогла вимовити ні слова. Ординець, що тримав аркан, смикнув його, знову зваливши дівчинку у колючий холодний сніг. Мотузка боляче стиснула тонку шию і світ потемнів перед очима Орисі.

Ватажок змахнув рукою, наказуючи ослабити зашморг. Цього разу дівчинка переводила подих значно довше. Коли ж вона нарешті змогла вдихнути на повні груди, то почула безжальне:

– Приведи.

Орися підвелася на слабкі ноги. Худенька тендітна дівчинка похитувалася в оточенні похмурих вершників, немов ніжна квітка серед скельних бескидів. Тремтячим голосом, бранка промовила:

– Добре. Йдіть за мною.

Зігнувшись, вона рушила вглиб лісу. Ватажок торкнувся повіддя, направляючи коня за нею. Решта ординців потягнулися слідом.

Йдучи, Орися подекуди сторожко озиралася, побоюючись удару. Вона помітила, що ординців небагато, трохи більше десяти, і вони стривожено озираються навсібіч. Незвичні до лісу бусурмани пригинали голови та незграбно прибирали гілки, що наче навмисне намагалися вдарити або вчепитися у одяг чужинців. Дихання хмарками пари виривалося з їхніх посинілих вуст. Коні невдоволено хрипіли та трясли головами.

«Бояться, – подумалося їй і тінь усмішки на мить промайнула на вустах дівчинки. – Страшно їм, аж від кожної тіні сахаються. По нашій землі, мов по розпечених голках босоніж ходять.

– Ваші у лісі ховаються? – перебив її думки ватажок. Після згоди Орисі він повеселішав і тепер звертався до дівчинки майже лагідно. Майже, бо це була ласка господаря, що гладить порося, мріючи про смачну свіжину.

– Так, – відповіла Орися. – Бо ви туди не заходите.

– Іноді це й не треба, – заявив ординець. – Кілька літ тому я зіткнувся з хитрунами, які, мов миші, ховалися в нору з усім своїм добром. Не годиться вершнику лізти під землю, тож я звелів підрубати стовпи і поховав їх живцем. Шкода тільки повернувся тоді ні з чим. Та вдруге я так не помилюся.

Серце дівчинки ледь не розірвалося від того як просто та буденно мерзотник повідав про вбивство її родини та всіх односельців. Їх хотілося кричати, ридати, самій кинутися на мечі ординців, але вона продовжувала тихо йти. Тільки нижче схиляла голову, аби сховати сльози. В повітрі кружляли поодинокі сніжинки, осідаючи на плечах та мохнатих шапках бусурманів.

Орися вийшла до боліт. Скута кригою і прихована снігом трясовина зробилася ще небезпечнішою. На мить дівчинка навіть злякалася, що не зможе відшукати потрібну стежку, та ось око помітило знайомі обриси і вона рішуче пішла вперед. Страх відступив, поступившись місцем спокою та впевненості, які приємним теплом розлилися у грудях. Орися навіть перестала тремтіти, зовсім не відчуваючи холоду.

Вершники прослідували за нею, аж раптом крига тріснула під копитами. Один з ординців провалився під лід разом з конем, навіть не встигнувши скрикнути. Його розгублені очі наостанок поглянули прямо на Орисю і, попри її ненависть до цих жорстоких вбивць, дівчинка відчула докір сумління. Крихітна самотня сльоза скотилася по її блідій щоці.

Нагайка боляче хльоснула Орисю, повертаючи до безжальної реальності.

– Обманювати мене здумала? – засичав розлючений ватажок, замахуючись для нового удару. – Псяче кодло! Як знав, що вам, недолюдкам, вірити не можна.

– Ні! – спішно вигукнула дівчинка. – Наше село на острові посеред боліт. Туди просто не потрапити верхи. Я вас проведу, обіцяю! Тільки пощадіть мене і моїх батьків.

Ватажок щось гаркнув своєю мовою і зістрибнув з коня. Спішившись, він виявився щуплим та коротконогим, зростом десь з Орисю, що одразу зробило його менш загрозливим. Решта ординців неохоче прослідували його прикладу.

– Ти і твоя родина житимуть, – приклавши руку до грудей, пообіцяв ватажок. – Присягаюся честю мого роду. Та як спробуєш зрадити, то пожалкуєш. Сама мене тоді про смерть благатимеш. Це зрозуміло?

Орися швидко кивнула. Один з бусурманів лишився на твердій землі з кіньми, а решта рушила за дівчинкою. Зоставлений на самоті кочівник відсік ножом пасмо волосся і прив’язав його до гілки, бурмочучи замовляння супроти злих духів.

Снігопад дедалі посилювався і невдовзі за суцільною білою стіною вже не вдавалося розгледіти навіть власну долоню. Ординцям довелося йти вервечкою, тримаючись одне за одного, та це все одно не вберегло ще двох бусурманів від трясовини. Посинілі від холоду обличчя чужинців жалісно кривилися, непрохані сльози замерзали прямо на щоках і сніг безжалісно сік їх, немов батогом. Раптовий порив вітру зірвав з ватажка шапку.

– Шайтан! – вилаявся він, схопившись за неприкриту лисину. – Ще довго?

Орися обернулася до нього. Дівчинка тремтіла від холоду всім тілом, але змусила себе випростатися і безстрашно зазирнути йому у вічі.

– Вічність! – вигукнула вона, перекрикуючи завивання хурделиці. – Вам ніколи не вибратися з цих боліт. Тих, хто не околіє від холоду, згубить трясовина. Нехай мені не під силу спинити набіги, грабунки та вбивства, але бодай ви, мерзотники, більше ніколи не скривдите невинних людей.

Ватажок змахнув шаблею. Сніг почервонів. Орися впала і її останній подих обернувся тихим зітханням.

– Бодай ще одну скривджу! – закричав чужинець, жалюгідний у своїй ницій мстивості. – Ще одну.

Заметіль розкидала ординців, які втратили одне одного. Ватажок брів у темряві, трусячись від холоду і кривлячись щоразу, коли буревій жбурляв сніг йому в обличчя. Він падав, провалювався, але підіймався і продовжував йти. Хекаючи на закоцюблі від морозу руки, ординець гарячково марив.

Йому здавалося, немов він приїхав до стоянки з багатою здобиччю і всі йому кланяються. Батько, що вигнав з ганьбою, приймає назад у родину і оголошує спадкоємцем. Він зробився багатієм та має вдосталь грошей, коней і невільників. Його відзначає хан, потім навіть сам султан. Правитель османів доручає очолити величезну армію, що відправляється завойовувати країни гяурів та решти невірних. Горять розграбовані міста, ридають жінки над тілами вбитих і гірко плачуть осиротілі діти. А потім весь світ перетворюється на рай, де всі щасливі та його обожнюють. І де не буває брехливих дівчиськ та клятих морозів!

 

***

 

Рятуючись від хурделиці, ординець, залишений з кіньми, покинув тварин і прибився до Низового. Стукав у шибку, жалісно просячись до хати. Та коли його пустили, дістав шаблю і почав погрожувати. Беззбройні старі, жінки й діти гуртом накинулися на нього, скрутили, побили та зв’язали. Коли негода вгамувалася, селяни вийшли на пошуки Орисі, обнишпорили всі болота, але так нікого й не знайшли.

Ватажку кочівників вдалося пережити хурделицю. Отямившись, він обтрусився від снігу, поглянув на проясніле небо, а згодом озирнувся навкруг. У світлі срібної повні лиходій побачив, що по коліна провалився під кригу. Стиснувши кулаки, вбивця закричав від безсилої люті:

– Нехай моя душа вічно палає у пеклі, аби тільки не втонути у болоті!

В ту ж мить він обернувся на кам’яну брилу. Вона застрягла в трясовині і зосталася лежати навічно. Обростаючи мохом, камінь зробився притулком для отруйних гадів та жирних ропух. І з кожним роком дедалі важче було розгледіти на ньому скривлене людське обличчя нелюда.

А на тому місці, де впала Орися виросла калина. Її ягоди завжди достигають взимку, такі ж яскраво-червоні як пролита кров цієї дуже сміливої дівчинки. Люблять калину українці, складають про неї вірші й пісні, додають у чай та пиріжки, лікуються нею і звертаються в радості й горі. Немов кожен з нас відчуває у славному деревці рідна душу.

2
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 6 місяців

3818

5
Коментарі: 0Публікації: 3Реєстрація: 12-04-2022

Коментувати

Думок на тему “Легенда про калину”