– Мамо, чи скоро ми підем додому? –
Плаче Яринка мала.
Мама мовчить і не каже нікому,
Що дому уже нема…
– Мамо, а як там живе наша кішка? –
Скаже синочок Андрій.
Мама мовчить, бо лишилась лиш ніжка
Від неї… Аж страшно самій.
– Мамо, а тата я скоро побачу? –
Віка маленька питає.
Мама пригорне до себе й заплаче,
Сама ж бо нічого не знає…
Місяці два тОму їй прийшла звістка,
Що чоловік у полоні.
Кожної ночі вклоняється низько
Господній вона іконі,
Щоб лиш лишився живим тато Віки,
Вірить вона і чекає.
Будь-яким прийме вона чоловіка,
Бо ж сильно його кохає.
– Мамо, скажи, чому лЮди воюють? –
Маленький Сергійко питає.
Мама мовчить, її також хвилює
Ця відповідь, тА лиш не знає
Зовсім нічого про війни у світі
Мати Сергійка й Катрусі
Чому помирають невиннії діти?
Чому світ у злі захлинувся?
– Мамо, ми скоро підемо додому?
– Мамо, а як там наш котик?
– Мамо, а тата побачу я скоро?
– А ми переможемо скоро?
Тисяч десятки таких запитань
Линуть і линуть від діток.
Тисяч десятки в молитві благань
А скільки вже стало сиріток,
Що батька лишились, а то вже і зовсім
Осиротіли навіки.
І не чекає ніхто вже їх вдома,
Лиш сліз л’ються страшнії ріки…
Автор публікації
