Для голосування необхідно авторизуватись

Один день з мого життя…

Вихід… Один, два, три, чотири… Дванадцять… Прихід! Міна просвистіла над нашими головами. Земля здригнулась, зі стелі підвалу посипалась штукатурка… Живі. Серце вилітає з грудей, дихати дуже важко. Ні, повітря вистачає – нерви здають…

Знову вихід… “Зараз прилетить”, – подумала я. Закрила очі, відкрила рот, щоб не оглушило. Хоча, якщо вб’є, то вже не оглушить… Прихід! Зовсім близько. З вулиці чути, як сиплються вікна в моєму домі…

Вихід… Подвинула дітей ближче до кутової стіни. Сплять. Як же я за них боюсь, вони ж нічого в цьому світі не бачили, окрім Ковіду та цієї бл…ї війни. Хтось грошей хоче, ніяк не нажереться, а хтось хоче просто жити… Прихід! Вже десь далі. Таке враження, що б’ють не з одного боку…

Один, два три… Вихід! Знову рахую. Не знаю, навіть, звідки в мене це взялося. З самого початку війни я стала, наче той командир – дітям все детально пояснила, що і як робити в разі обстрілу, підвал приготувала, а почався перший обстріл – почала засікати час від виходу до приходу, щоб знати, скільки хвилин, секунд в тебе є на те, щоб добігти до укриття. Мене ніхто не вчив, а мозок працює у правильному напрямку. Дивна річ – цей мозок. Прихід! На цей раз міна вдарила через дев’ять секунд. Гахнуло добряче, знову поруч…

Вихід… Якось у розмові зі знайомою я почула таку фразу: – зараз мабуть кожен думає, коли починається обстріл “хоч би не в мою хату летіло”… Не розумію таких людей. Чесно. Мені, при кожному виході, завжди здається, що ось-ось прилетить саме в мій дім. Боюсь і за свій дім, і за сусідський. За все своє село. Я ж тут народилась, тут пройшло моє дитинство, юність. Тут зростають мої діти. Що ж ми будемо робити на згарищі? Серце стискається від страху, як представлю саме найгірше… Прихід! За селом…

Вихід… Скільки ж можна? Вже двадцятий за пів години! І кожного дня хоч годинник звіряй. Як двадцять друга тікнула, так і починають. Люди ж всі сплять!!! Суки бездушні! Прихід! Знову близько. Знову обсипалась стеля… Чути, як по криші летять обломки…

Вихід… Один, два, три, чотири… вісім… Не чути приходу. Значить десь уже лежить бомба годинникового механізму… Хоч би діти не влізли…

Вихід… Згадалась фраза – коли стає дорослою дитина? Та ось коли! Війна прийшла і переверула все з ніг на голову. Діти в шість, вісім, десять років розуміють все, що їм говорять, беззаперечно роблять те, що їм скажуть, а іноді і самі йдуть на зустріч зі своєю допомогою та порадою. Я вражена! А більшість дорослих навпаки стали, наче малорозвинені. То вони весілля гучне справляють, то взагалі думають лише за те, щоб випити десь. От кожного дня ходив би п’яним і все тут! Яка там війна, коли випити хочеться!!! Деякі в перші ж дні повиїзжали закордон, де їм спокійно, тепло, затишно. Висновок один – або повернуться і будуть насміхатися, мовляв – та що ти там пережив, ну подумаєш, лишився будинку – новий збудуєш чи купиш! Або ж взагалі не повернуться! Та й нащо такі циніки в нашій країні? Прихід! Гучно залаяли собаки. Бідні створіння, хоч би повідв’язували їх господарі. Немає ж де й заховатись, одна будочка…

Вихід… Кіт Рижик підліз поближче до мене, замуркотів. Наче хоче заспокоїти, хоча й сам на нервах. Завжди захоплювалась щирістю тварин. Жодного разу не бачила і не чула я про їх жорстокість до своїх чотирилапих родичів. Жодна сучка, жодна кішка, жодна вовчиця не кидала своїх маляток на призводяще! Та самка життя своє віддасть, а діточок врятує! Не те, що люди… Он, до війни бачила по новинам не одну історію про діток, яких то в ліфті знайшли, то в тролейбусі і це ще не саме найгірше! А коли показують, що мати (бл…, одне лиш слово, тьфу!) народила і закопала на городі! Народила і викинула в туалет! Народила і викинула в смітник, ще й обгорнула старими газетами, щоб не подумали, що там щось нормальне лежить. Викинула і забула! Наче ганчірку!!! А не тут тобі було! Дитинка заплаче, Господь побачить, люди врятують! А ти, недолюдина, будеш весь вік свій в муках жити, бо скоїла гріх. Так ще й на рід твій ляже! Прихід! Знову далеко…

Очі злипаються… Лишень задрімаю, як знову починають… І так кожної ночі. Знову скажу вам – не знаю звідки воно взялося – почуття того, що треба було тієї ночі іти ночувати у підвал! Навіть мама моя мене послухала. І точно! В ту ж ніч був перший обстріл нашого такого красивого села касетними снарядами… На щастя, тоді ніхто не постраждав з людей. А от будівлі покоцало добряче… Стоп, що це я задумалась? Скільки часу пройшло? Десять хвилин… Не чути виходів… Що, спати лягали, свино-собаки? Перебудили все село, сволоти! Вже не засну до ранку… Так і буду далі обмірковувати про життя, про село, про дітей і про перемогу… Господи, хай би вона швидше настала, на скільки це можливо. Захисти, Боженько, наших людей, українців, захисти наших воєнних, всіх! І ЗСУ, і нацгвардію, і прикордонників, і тероборону, – всіх, хто зараз стоїть на стражі нашого спокою. Захисти їх, Боженько, прошу тебе! Захисти нашу Неньку-Україну! Вона ж така чудова, красива, родюча, талановита! За що ж з нею так, Господи? Прошу тебе, допоможи всім нам.

В таких думках-молитвах я засинала кожну ніч. Під звуки вибухів, під тріск шиферу на криші підвалу, під стукіт уламків, які розлітались врізнобіч від снарядів… Коли ти зтикаєшся тет-а-тет зі смертю, зазираєш їй в очі, а вона у відповідь дивиться на тебе, в голові спливає все, що було, – все життя… Ти моментально переусвідомлюєш всі свої вчинки і розкладаєш на полички в мозку, з надписами “добре” і “ніколи більше в житті”. Якщо, звісно, виживеш…

1
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

Ірен Тома'

87
Пишу про біль - пишу про Україну...
Коментарі: 0Публікації: 60Реєстрація: 12-05-2022

Срібне перо

Достижение получено 30.06.2022
Присвоюється автору, який подав на сайт 50 і більше публікацій

Коментувати