Ранок видався сьогодні похмурим. Сиві хмари насувались по колу на місто і з собою несли ну зовсім не добрий настрій. Дощик – це звісно добре, проте, якби не війна, можна було б лягти під теплу ковдрочку та ще подрімати з годинку, але ж ні – на війні не подрімаєш. А ще, як на зло, зламалась машина, якою вояки їздили по позиціях та перевозили боєприпаси, солдат зі зміни та саме головне – воду, бо ж без неї як воювати, коли в роті сохне?
– Ну що там, Олег? Не виходить? – підійшов ззаду командир батальйону, Віктор Романович.
– Та ні, Романовичу, ніяк, – зажурився Олег.
– Ех, прийдеться їхати на СТО. Що ж, збирай хлопців, поїдете. Візьми Сашка та Миколу з собою. А потягне вас Ванька, він все рівно байдики б’є, – усміхнувся командир.
За десять хвилин хлопці вже були зібрані. Прив’язавши міцно буксирний трос, вони по-тихеньку рушили. Дорога була далекуватою, але безпечною. Той напрямок, по якому їхали хлопці, поки що ні разу не обстрілювався ворогом.
– Миколо, а що ти будеш робити, коли прийдеш з війни? – перебив півгодинну тишу Олег. Він сам про щось мріяв та й певно вирішив розпитати про мрії своїх побратимів.
– Женюсь, – хвацько відповів напарник. Хлопці відразу залились бадьорим сміхом.
– На кому? В тебе ж дівчини немає, – не відставав Олег.
– Та яка перша мені приглянеться, на тій і женюсь. І взагалі, яке тобі діло, є в мене дівчина чи немає?
– Та чого ти завівся? Я ж то не знаю подробиць твого особистого життя. Пробач, якщо щось не так сказав…
– Та нічого, проїхали, – видихнув Микола. Його кинула дівчина саме за місяць від того, як почалась війна. І можливо б він і не пішов добровольцем, але йому було дуже важко дивитись на те, як його Аня вже за два дні від їх розлучення знайшла собі нового кавалера і наче на вихвалку почала щодня з ним ходити перед Миколиним двором за ручку. Хто справді кохав, той зрозуміє почуття хлопця.
В машині знову запанувала тиша, але вона була не довгою. За метрів п’ятдесят вже почало виднітись СТО і хлопці пожвавішали.
– О, здоров, друзі, – радо зустрів солдат Віктор, майстер техстанції. – Яким вітром вас сюди принесло?
– Та скоріш не вітром, а дощем, – відповів Сашко, потиснувши руку Віктору. – А якщо серйозно, то он, біда наша.
– Ой-йой-йой, – похитав головою майстер, дивлячись на обстріляний позашляховик. – І де це ви так?
– Їхали з позиції і попали під обстріл, – спокійно сказав Микола. – Та те, що вона зовні обстріляна, то нічого. А от движок ну ніяк не хоче нас слухатись. Вже що ми з ним не робили.
– Не журіться, хлопці, – Віктор поклав руку на плече Миколі. – Завтра під вечір все буде готове. Я ще не таких витягував з того світу. І ваша краля не пропаде.
Віктор підмигнув хлопцям і перейшов на іншу тему. Розмовляли про війну і про дім рідний, про погоду і про людей. Всі були в хорошому настрої, не зважаючи на моросіння дощу. Лише Сашко не сильно підтримував розмову. Він через гучний говір побратимів все ж таки вчув жалісливі звуки і попрямував за ними. Зайшовши за гараж, хлопець побачив чотирьох маленьких киценяток. Двоє було риженьких, одне чорне, а одне трьохколірне. Підійшовши ближче, він взяв у руки саме трьохколірне киценя і з’ясував, що то кішечка. Так вже вона йому сподобалась. Та й взагалі, Сашко дуже любив тварин. Вдома його чекали дві собаки, звичайної дворової породи, і три коти – великі товсті зажери, як любив він їх називати. Після школи він хотів іти навчатись на ветеринара, але забрали в армію, а там ще контракт, а потім війна. Та мабуть, не лише Сашку війна зруйнувала плани, а й всім нам, українцям…
– Ось ти де, а ми тебе вже обшукались, – зазирнув за вугол Олег. – І що це ти тут робиш?
– Та тут ось що, – Сашко відійшов трішки і Олег побачив тваринок.
– От котофей, – засміявся напарник. Він завжди так називав друга, знаючи його любов до тварин. – А мамка ж де їхня?
– Ой, цього я і не знаю. Звідки ж знати? Може десь відійшла?
– Ну добре, будемо надіятись, що з нею все добре. А нам час їхати.
– Так, звісно. Прощайте, малята, – Сашко ще раз погладив кожне кицинятко і неохоче попрямував за Олегом до машини.
Знову дорога під супроводом дощу. В цей раз всі хлопці мовчали. Ваня, водій, уважно дивився на дорогу, він не любив відволікатись за кермом. Олег і Микола задрімали, коли ж їм ще трапиться така нагода, як не в довгій дорозі? А Сашко ніяк не міг відпустити в думках свою маленьку кішечку. Так йому було її жаль, як і її братиків. “Де ж їхня мама? Чому я не запитав у Віктора про неї? А раптом її немає? Що ж з ними буде? Треба буде пошукати волонтерів, які займаються тваринами, може є хто поблизу. Хай би їх забрали. А потім вже пристроїли в добрі руки…” В таких думках хлопець пробув аж до самого підрозділу, навіть і не замітив, як машина вже заїхала у ворота.
– О, явились, мої бійці, – зрадів командир. – Ну що там? Розказуйте.
– Вітьок сказав, що до завтрашнього вечора все буде готове, – відповів Сашко.
– До завтра… До вечора… – задумався воєнком, але через хвилину вже махнув рукою і усміхнувся. – Ну хай так. А ви ж мабуть голодні? Гайда вечеряти, он хлопці вже картоплі насмажили на весь батальйон.
А де ж це Олег і Микола?
– А вони… – Сашко зам’явся, не знаючи, що й відповісти.
– Сплять? – відразу ж розкусив хлопців Віктор Романович і попрямував до машини. – Ану, рота підйом!!!
Хлопці з несподіванки так підскочили, що аж вдарились головами об стелю автомобіля. А Віктор Романович лише посміявся, дивлячись на них. Сам таким самим був в армії – тільки й шукав нагоди передрімати. Але ж тоді не було війни…
***
– Хлопці, вставайте! У нас прорив! – голосним криком розбудив всю роту вартовий Іван. І в ту ж мить з вулиці донеслись звуки автоматної черги.
Хлопці зрозуміли, що це не жарти і почали швидко вдягатись. В кімнату зайшов Віктор Романович:
– Хлопці, біда! – запихканим голосом промовив він. – Орки прорвались до нас! На збори п’ять хвилин! Андрій, заводь машину, треба їхати! Хлопці, автомати в руки і також по машинам. Чую, ця ніч буде дуже спекотною.
Нашвидкоруч одягнувшись, солдати вискочили на вулицю. Годинник показував половину першого ночі. На небі світив яскраво місяць. Ще декілька днів і він стане повним.
– Так от що їм сприяло… – промовив Сашко, підкуривши сигарету.
– Що? – здивовано запитав Олег.
– Місяць. Дивись, як світить. Звісно їм видно, куди їхати. А як пішки, то і зовсім немає проблем.
– Кляті орки, суки – залаявся Олег. Він був таким злим на росію. Всю. І всіх росіян без розбору. А ще пів року тому він хотів поїхати на заробітки в москву, його туди кликав друг дитинства. Та зараз навіть і не дзвонить. А може й сам воює з іншими свино-собаками проти рідної неньки України.
До воріт під’їхало чотири позашляховики. Хлопці швидко повстрибували всередину і автомобілі пороз’їзджались по різним сторонам, щоб не створювати скупчення. Сашко чекав БТР. Він був змінним. Проте, хлопцю навіть докурити не дали. Лишень позашляховики зникли з поля зору, як почався потужний обстріл мінометом навкруг штабу солдат.
– От суки, – вилаявся Сашко і побіг до укриття. Жалко йому було навіть не себе, а людей, які жили в цьому маленькому селі в двух кілометрах від штабу. Скільки туди вже було прильотів. Більша половина населення вже виїхало, але ж деякі залишились. Хтось ні в яку не хотів лишати свою домівку, а хтось не мав змоги виїхати, бо або ж був зовсім немічним, або ж не мав коштів для цього. Нажаль, зараз так склалось в нашій країні, що майже всі думають лише за свою безпеку, а на інших їм начхати. От так і з цими людьми сталося – жоден односелець не обмовився і словом, щоб допомогти з виїздом. Так і терплять жахи війни, бідолаги.
В укритті Сашко та ще три його побратими просиділи майже дві години. Коли ж з пів години вже не стало чути звуків вибухів, хлопці все ж наважились вийти на вулицю. Обдивившись навкруг, вони трішки заспокоїлись. Наче всі окопи цілі, обвалів немає. Та й бліндаж також не постраждав.
– Що ж, їдемо? – сказав Сашко друзям і взявся вже за рацію, щоб викликати напарника по БТР, як він сам з’явився на горизонті.
Двоє вояк залишились в штабі, вартувати, а Сашко, Микола та водій БТР, Антон, рушили в бій. “Хоч би не обстрілювали містечко”, – подумав Сашко. Ніяк з його голови не виходила та кішечка, яку він знайшов біля СТО. “Господи, допоможи, збережи життя кицинятам. Я їх заберу, обов’язково і розташую у безпечному місці, обіцяю. Якщо виживу сьогодні…”, – Сашко перехрестився. Земля враз задрижала – це почався обстріл з Граду. Проте, Антон не розгубився і юркнув в уже готовий ров для таких великих машин. Як добре, що вояки його облаштували, як тільки сюди заїхали, хоча були й такі, що обурювались, але ж зараз він якраз став у нагоді. Перечекавши всі виходи та приходи снарядів, солдати рушили далі, займати позицію.
– Ну зараз ми цих паскуд піджаримо, – потер рука об руку Микола. – Як же ви мене дістали!
– Спокійно, Коля, не заводся. Всі ми знаємо, що лише за нами перемога. Здолали під Житомиром, здолаємо і тут, – підбадьорливо відповів Сашко побратиму.
Бій цієї ночі і справді був запеклим. Небо над головами солдат вже світилось не від місяця, а від спалахів снарядів, які літали то від них, то на них. І як би не було важко, але все ж таки наші хлопці мужньо відбили атаку ворога. За чотири години протистояння їм вдалося лишити орків 4 БМП, два камази, три БТР і доволі таки велику кількість їх самих – москальських крис. Хоч наші вояки також понесли немалі збитки, але всі залишились живими, що саме головне. А техніка ремонтується.
“Ура, знову на СТО”, – радо подумав Сашко, оглядаючи пошкоджену техніку. Він знову перехрестився, глянувши в небо і поцілував натільний хрестик, який дала йому мама, коли він ішов на війну. Все ж таки є щось в цьому світі, що проста річ, подарована маминими руками, оберігає тебе в саму жахливу хвилину життя.
***
Слідуючий ранок почався зі строювання. Командири, Віктор Романович та Дмитро Сергійович докладно розказували, які подальші дії роти у даній ситуації з окупантом. Звісно, більшу частину нападників вони вночі розбили, але ж ще частина лишилась. То ж, треба добре готуватись і знову в бій. Оголошений час на підготовку – максимум два дні.
– Всім зрозуміло? – гучно вигукнув Романович.
– Так точно, товариш майор! – в один голос відповіли солдати, витягнувшись у висоту, наче гітарна струна.
– Розійдись! – скомандував Романович і хлопці за мить зникли з поля його зору. Командир лишень усміхнувся на це. “Бережи вас боже, соколики мої”, – по батьківськи подумав він.
– Ну що, Сашко, їдемо сьогодні по машину? – штовхнув хлопця в плече Микола. Йому вже нетерпілось знову поїхати до міста, як і Сашку.
– А як же, – задоволено відповів Сашко.
– Так, так, так, – протягнув Романович, тихенько підійшовши ззаду. Хлопці з несподіванки підскочили. – І куди це ви вже п’яти намилили?
– Так, по авто, Віктор Романович, по авто.
– Ну-ну. А може ще по щось? – командир прищурив очі.
– По що? – в один голос запитали вояки.
– Звідкіль я знаю? – засміявся командир. – Та чого ви? Розслабтесь. А може у вас там дівчата з’явились?
– Ніяких дівчат на службі, окрім напарниць, – відповів Сашко.
– Ну добре, їдьте вже, – спокійно промовив командир, глянувши на годинник. – Половина третього. Поки доїдете, поки БТРа дотягнете.
– БТР??? – здивувався Микола.
– Ну так. А що ж ви хотіли, після такого протистояння? Вам БТР, іншим ще по машині. І на закритий майданчик, ремонтувати. Ангар вже приготували.
Хлопці понурливо опустили голови.
– Що не так? – здивувався командир.
– Та все добре… – відповів Сашко, але все ж таки він був засмучений тим, що поки поводиться з БТРом, поки машину заберуть, вже й ніч прийде. А кішечка…
– Так, відставити кислі рожі. Їдьте вже. Бачу я, ви поспішаєте, – підмигнув хлопцям командир і ті відразу ж зникли з поля його зору.
Знову довга дорога і знову моросіння дощу. Перші хвилини хлопці мовчали, але Миколі все ж таки це набридло і він перший розбив тишу.
– Тьфу ти, наче когось похоронили – засміявся він.
– Та так.
– Про що думаєш?
– Ти не повіриш… – почав Сашко, але Микола його опередив.
– Невже про кішку?
– Про неї, малютку.
– Ну ти даєш, – знову засміявся побратим. – Що ти з нею будеш робити?
– Годувати, пестити, гратися з нею. Вона буде моїм талісманом, – замріяно відповів Сашко.
– Еч який, все собі. А хай вона буде талісманом батальону!
– То нехай. Але ж ми ще її не забрали.
– Заберем, обов’язково. Ось тільки цю калимагу залишимо де потрібно.
За розмовою хлопці не вщулися, коли під’їхали до ангару, про який говорив Віктор Романович. На воротах їх вже зустрічав молодий усміхнений хлопець і руками показував, куди їм заїзджати. Територія, де знаходився ангар, була величезною. Не один він там стояв, а вряд біля нього стояло ще штук дванадцять таких же високих ангарів. До війни тут знаходилась тракторна бригада дуже поважного фермера. Проте, коли ж в Україні пролунали найперші вибухи, керуючий ні на мить не вагаючись, перевіз свою всю техніку в більш безпечне місце за безліч кілометрів звідси. Окремо можна відмітити його сміливість – не втік він за кордон, а пішов у лави ЗСУ добровольцем і зараз знаходився під Донецьком.
Передавши БТР в надійні руки, хлопці попрощались та швидко помчали за своїм позашляховиком, який вже їх зачекався. Віктор, майстер СТО, вже разів п’ять надзвонював Миколі.
– Ну привіт, герої, – потиснув руку хлопцям Віктор.
– Привіт.
– Доброго здоров’я.
– Я вже думав, ви не приїдете сьогодні.
– Та в нас же не одна ця красуня, – промовив Сашко. – А чому такі думки?
– Та дзвоню вам, а ви трубку не берете.
– Ех, Вітьок, ми щойно з бою і відразу в дорогу. Навіть телефони позабували в частині, – спокійно відповів Микола.
– Після бою? – здивувався майстер.
Хлопці розповіли Віктору про нічний бій. Звісно, всю інформацію вони не викладали в деталях, але образно було все зрозуміло.
– Ну говорю ж, герої! – Віктор знову пожав руку кожному із солдат. – Що ж, ходімо, поглянете на своє авто. Жива красуня і ще довго проживе.
– Чудово, – зрадів Микола. Йому дуже подобалось їздити на такій значущій машині.
Сашко ж не пішов з друзями, а знову завернув за вугол гаража. Під кущем ідосі лежало четверо кицинят і жалісливо нявкали. Вони стали ще худіші, ніж були вчора. І це хлопцю не здавалося. Очима Сашко почав шукати якусь коробку, щоб їх пересадити, але не знайшовши нічого, він пішов до хлопців у гараж.
– Вітя, а в тебе немає ніякої картонної коробки? Невеличкої.
– Тю, та навалом. А тобі нащо?
– Для кицинят, – засміявся Микола.
– І зовсім не смішно! Вони голодні! – підвищив голос Сашко.
– Кицинята? Де? – здивувався Віктор.
– Та за гаражем. А ти що, їх не бачив ні разу?
– Та ні. Ану ходімо, – хлопці попрямували за будівлю.
Підійшовши ближче, Віктор нахилився до звіряток. Кожне з них так щиро заглядало хлопцю у вічі, що він готовий був ось-ось розплакатись. Як виявилось, Вітьок також дуже любив тварин і якби знав про цих малят раніше, то відразу ж забрав би їх. А так вони ледве не померли від голоду. До Віктора щодня приїзджають різні клієнти. То поварити, то підфарбувати. Роботи дуже багато. І щодня стукіт, свист, жужання, як же можна за таким шумом почути тихенький писк кицинятка.
– Так, хлопці, я так зрозумів, що ви вже вибрали собі малятко.
– Ну так. Одне, – усміхнувся Сашко.
– Добре. Тоді забирай своє, а я заберу цих трьох. В мене вони не пропадуть це точно. В мене мама ветеринар, вона знає, що з такими робити, – Віктор вже встиг зібрати всіх звіряток до коробки. – Чесне слово, ну не чув я їхніх писків.
– Та досить, не виправдовуйся, – поклав руку хлопцю на плече Микола. – В мене батько також техмайстер, я все дитинство та юність проводив у його гаражі, то ж прекрасно розумію тебе.
Друзі знову попрямували до гаража. Віктор виніс невеличку коробочку для Сашкової кішечки і попрощався.
– Як ти хоч її назвеш? – запитав той на останок.
– А хай буде Пушка, – усміхнувся Сашко. – А що? І пухнаста, і на воєнну тематику.
Хлопці ще раз посміялись і рушили в дорогу.
Микола сів за кермо позашляховика і відразу ж зрозумів, що він ще краще почав їздити, ніж до обстрілу. “А майстер таки молодець”, – подумав солдат. Сашко ж сів за кермо іншої машини і вів її ззаду. Кішечку свою він поклав на заднє сидіння. Вона навіть і не сперечалась, а тихенько спала в коробочці. Знала ж, що тепер не пропаде.
***
В батальйоні Пушку дуже тепло прийняли. Навіть суворий Дмитро Сергійович не був проти такого побратима. Проте, кішечка вибрала собі лише одного друга – Сашка. Відчувала мабуть, що якби не він, то так би й згинула б там, за гаражем під кущиком з трьома своїми братиками. Сашко з нею і спав, і на варті стояв, лише коли в бій ішли, то залишав її у батальоні. А вона слухняно сиділа в свої коробці і чекала хлопця. Ось така доля у маленької кішечки з грізним ім’ям Пушка. Наші солдати рятують і захищають не лише людей, а й братів наших менших. Слава героям!
Автор публікації
