Для голосування необхідно авторизуватись

Сквірі

– Васян, привіт!

– Доброго ранку, – відповів, зіваючи, Василь.

– Як зміна?

– Та так, начебто спокійно. А чого питаєш?

– Просто інтересуюсь. Нікого чужого не замітив?

– Та ні. А що таке? Колись давай, Майкл! Ти ж не просто так питеєш знаю я тебе.

– Та чого ти відразу заводишся? – почав оправдовуватись напарник. – Я просто запитав. До речі, в місто не хочеш з’їздити?

– В місто? Та не планував, – Василь почесав голову. Йому зараз найбільше хотілось поспати після довгої нічної варти.

– Та поїхали. Командир дозволив. Йому треба якусь посилку забрати і дещо придбати на ринку. Послав мене і сказав, що можу когось одного з собою взяти.

Василь стояв і спокійно слухав Андрія з позивним Майкл.

– Тим паче, ти хотів же придбати якийсь подарунок Маринці, – намагався заохотити друга Андрій.

– Ну добре, вговорив, – махнув рукою Вася. – Лишень перевдягнусь і їдемо.

– О, оце мій дружбан! – вигукнув напарник і хлопнув Василя рукою по плечу.

 

***

День сьогодні видався напрочуд жарким, але тихим. Ворог наче заснув. Вже два дні нічого не чути – ані залпів РСЗВ, ані гаубиць. Василь про це думав цілу ніч, поки стояв на варті і навіть зараз це питання не дає йому спокою.

– Вася! – крикнув Андрій.

– О Господи! Що? Чого ти так кричиш?

– А чого ти нічого мені не відповідаєш? Десять хвилин тобі вже розповідаю, а ти мовчиш. Про Маринку мрієш?

– Якби ж то, – зітхнув хлопець.

– Як ні? А що ж тоді?

– Давай присядемо, – запропонував Василь другу, вже вмостившись на лавці, яка стояла під високим деревом з широкою кроною. Андрій слухняно всівся поряд і почав слухати друга так уважно, наче маленький хлопчик слухає казочку тата.

– Та-ак… – протягнув Андрій, коли Вася закінчив розповідь. – І що ти про це думаєш?

– Та нічого. Хай мовчать, орки кляті, лиш би вночі в наступ не пішли, – хлопець закурив сигарету.

– Та то є так. Як підуть, то нам всім смерть буде. Хоча, – Андрій почухав підборіддя, – мені здається, не підуть.

– Звідки такі думки?

– А пам’ятаєш, командир говорив, що вони там остаточно зарились і їх буде непросто взяти?

– І що? Зарили то вони свою техніку, а піхота може просто з автоматами підкрастись і…

– Ой, та не думай такого! Все буде добре, – Андрій штовхнув друга в плече. – Що ти сьогодні сам не свій якийсь. Не подобається тиша, скажи про це Олександру Івановичу.

– А що він?

– А ти що? Ти ж не підеш в розвідку самовільно.

Так хлопці розмовляли ще годину. Весняне сонце, хоч і не пекуче, але розвернувшись своїми промінчиками на сторону, де сиділи друзі, все ж таки почало підігрівати їхнє тіло, сховане під ще зимовим одягом. Андрій навіть розтебнув всі гудзики на кітелі та це мало допомогло.

– Щось мені не по собі від цієї жарюки, – почав жалітись хлопець. – Може підемо вже?

– Так, звісно. Ходімо. Та й час вже майже вийшов.

Взявши свої придбання, хлопці попрямували до службової машини, весело розмовляючи вже не на військову тему. Все ж таки Андрій не даремно був у колективі КВН в інституті – вміє він правильно перевести тему, щоб співбесіднику не образливо було. Та й настрій може підняти будь-кому в будь-якій ситуації.

 

***

Хлопці до війни не були знайомі. Жили в різних містах різних областей України. Василю на даний момент було 32 роки, а Андрію лише 20, але різниця у віці ніяк не відзначалась на їхній дружбі. Вже в частині з’ясувалось, що хлопці мають спільні інтереси і це дуже зблизило їх. Було про що поговорити та навіть зайнятись у вільний від служби час, хоч останнього й не дуже багато лишалось.

– Анрюх, а ти чого такий молодий пішов воювати? В тебе ж все життя попереду.

– Та… – хлопець відразу зам’явся, але все ж таки продовжив. – В мене ж не лишилось нікого з рідні. Тато помер, коли мені було лише 11, а маму вбило, коли почався перший обстріл нашого міста ще 24 клятого лютого.

Василь замовк. Він навіть і не знав, що відповісти, бо ж не ділився з ним напарник такими подробицями. Завжди відбрехувався та переводив розмову на інші теми. А тут на тобі, таке. Та мовчання хлопця перебив жалісливий писк. Він лунав зліва від вояк і десь наче знизу. Але ж знизу лише асфальт…

– Друже, чуєш?

– Що саме? – Андрій зупинився і прислухався.

– Щось пищить.

– Та не щось, а хтось. Ти орієнтуєшся, де це?

Хлопці почали прямувати на звук і знайшли не то стару вигрібну яму, не то обвалений напівпідвал. Та річ була зовсім не у визначенні, а в тому, що в цій ямі, дуже навіть глибокій, стрибала сіренька білочка, марно намагаючись вискочити, але це у неї ну ніяк не виходило.

– Ось тобі на, – здивувався Василь, – і як ти туди потрапила?

– О, білка. Я їх так люблю. Але ж вони і кусючі, – поморщився Андрій.

– Ну що, друже, допоможемо?

– Та давай. В нас ще година є. Проте, дивись, бо гризоне. А кусають вони дуже боляче.

– Та знаю, – усміхнувся Вася, – в мене батько охотник, то я ще з малку знаю все про всіх лахматих чотирилапих.

Хлопець недовго вагаючись, стрибнув до тваринки, але та з несподіванки почала ще гучніше пищати і навіть намагалась атакувати Васю, ставши на задні лапки. Та солдата це не злякало. Він натягнув рукава кітеля на ладоні і хотів вже взяти сіреньку в руки, коли та спритно викрутилась і все ж таки легенько вкусила його.

– Вась, на сітку, – крикнув Андрій згори. – Спробуй на білку накинути, а вже потім витягувати. А я поки що по канат сходжу, бо ж бачу, що тобі треба буде також допомога з підійманням.

Так Вася і зробив – взявши маскувальну сітку, яка вже неділю каталась в багажнику машини, він накинув на білочку. Та трішки попищала від невдоволення, та все ж змирилась. Відчувала ж, що її рятують, а то так би і пропала в цій смердючій ямі, яка по кісточки хлопцю виявилась набрана водою.

Поки один ловив звіря’, другий вже змайстрував рятувальний канат, прив’язавши його до бампера авто, та навіть знайшов напівклітку для тваринки.

– Васю, спробуй зачепитись за пояс карабіном і потроху вилазь, – скомандував Андрій, тримаючи канат двома руками.

– Та що ти його тримаєш? – засміявся рятівник, вибравшись все ж таки на верх із своїм новим другом.

– А що? – не зрозумів Андрій.

– Ну ти ж канат прив’язав до машини.

– Ага, а як покотиться машина? Ти зірвешся! Покалічешся. А звір? Раптом з ним також щось трапиться під час падіння?

– Заспокойся, вже нічого з нами не трапиться, – усміхнувся Вася. – Поїхали в частину, час вже. Так, Сквірі?

– Ти вже й ім’я придумав.

– А то!

Друзі гучно засміялись і на позитивній ноті попрямували до своїх.

 

***

– І де ти її прилаштуєш? – суворо запитав Олександр Іванович.

– Так ось коробка. Буде тут спати. А в інший раз я в місті придбаю для неї клітку, – спокійно відповів Вася.

– А далі куди ти її? В нас же скоро ротація, місце в будь-якому разі будемо міняти.

– А він її відправить Маринці, так? – втрутився в розмову Андрій. – Ти ж так і не купив подарунок їй, а День народження вже через неділю.

– Ой, Маринка, – схопився за голову Василь.

– Відставити розпач! Все буде добре. – командним голосом промовив Олександр Іванович. – Гарні ви хлопці, співчутливі. Он, навіть тварину не погидували врятувати. Пишаюсь такими, як ви. А білочка – дійсно гарний подарунок. Цукерки дівчина з’їсть, квіти зав’януть. А звіренятко завжди буде хорошим другом і розвагою.

– Що правда, то правда, – видихнув Вася і глянув на свою Сквірі. Серце хлопця наповнилось теплом і радістю.

Через декілька днів Василь з Андрієм знову їздили до міста. Вони взяли з собою Сквірі і придбали для неї клітку, яку вона вибрала, до речі, сама. І навіть знайшли людей, які в той же день їхали до міста, де жив хлопець і взяли з собою маленького пухнастого пасажира без всіляких капризів. Ось як буває в світі – допоможеш комусь і добро відразу ж повернеться до тебе, не вагаючись.

 

Р. S. “23. 05. 2022.

Василь отримав відеовідповідь від своєї коханої Маринки. Вона дуже дякувала за такий чудовий подарунок і навіть заплакала від щастя”.

1
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

Ірен Тома'

87
Пишу про біль - пишу про Україну...
Коментарі: 0Публікації: 60Реєстрація: 12-05-2022

Срібне перо

Достижение получено 30.06.2022
Присвоюється автору, який подав на сайт 50 і більше публікацій

Коментувати