Споглядав всю ніч місяць на троянду,
Потонувши в ніжності красу її плекав,
Цілу вічність чекав свою жадану,
Всесвіт просив щиро і нарешті відшукав.
Тільки вечір, поспішає на побачення
І очей не зводить та мовчить,
Боязно в коханні призватися,
А душа від почуття горить.
На ранок життя розділилося, потемніло в небі,
Вітер як скажений, злива землю заливає,
В переживаннях тремтить недарма його серце,
Надвечір затихло все, місяць зійшов. Квітки немає…
Відтепер щороку місячна доріжка,
Сяйвом осипає троянди вночі,
Мариться йому, з’явиться кохана ніжна,
Боляче, як боляче невисловленій душі.