Ми почали розбиратись
У тому, що нам непотрібно
Де смерчі звучать, а де гради,
А де просвистіли міни.
В політиці ми уже аси,
Вже кращі за депутатів.
Малюють уже діти наші
ЗовсІм не дитячі плакати…
Навіщо все це нам? Навіщо?
Чи ж ми всі такого хотіли?
І вкотре вмиваємось слізьми,
Згадавши, раніше як жили…
Але ж не подобалось все нам!
Зарплати маленькі, робота…
Продукти не по карману,
Й як зАвжди розбиті дороги…
Крутили ми носа від правди,
Від бідних усі відвертались.
А зараз? Всі рівними стали?
Подобається? Питаю!
Тепер ми рахуємо міни,
Одна за другою… І гради,
І смерчі… Скажіть, чарівно?
Цього ви усі чекали,
Щоб стати нА своє місце?
Хто з вас ось такого хотів?
Ціною розбитих будинків…
Ціною убитих життів…
Ціною ракетних ударів,
Що з міст залишають лиш попіл…
Ціною… А втім, не важливо…
За тисячу слів лише сльози…
І довго іще пам’ятати
Ми будемо всі ці жахіття.
Але, якщо вам хтось і скаже,
“Змінився!” Прошу, не вірте!
Бо люди не можуть змінитись
Ба, навіть такою ціною.
Той справжній, хто був і лишився,
Хто поруч завжди з тобою
Крізь смерчі і міни, і гради,
Крізь біль і страшні страждання!
А той, хто утік, хто зрадив
Іще понесе покарання!
А зараз давайте жити,
Як боляче б нам не бУло.
Сьогодні нам треба жити!
Забувши своє минуле.
Воно вже пройшло, не повернеш,
А завтра може й не бути.
І соромно зараз, напевно,
За те, що такими бУли…
Навчила війна? Навчила?
Життя цінувати щомиті!
Страшною ціною навчила,
Якої не бачили в світі…
Автор публікації
