Для голосування необхідно авторизуватись

Тож назвімося всі воєдино сьогодні братами…

                                          Ірина Сеньків    

 

              Тож назвімося всі воєдино сьогодні братами

                  Присвячується усім борцям за волю України…

 

 

 

 

«Виткана волошками й калиною,

           Вишита любистком запашним,

                 Зветься веселковою країною,

                          Краєм моїм рідним, дорогим.

Квітчана матусі чорнобривцями,

      І колоссям стиглим восени,

           Мерехтливо промінцями-крильцями

                 Піснею злітаєш до краси.

Ти живеш у пісні-колисаночці,

        Казочці бабусі й дідуся,

              В лагідній матусиній співаночці,

                       Рідна Українонько моя

 

 

 

Українська Голгофа

Моя Вкраїна знову на Голгофу

Несе хреста на кволому плечі.

Ще крок один… Лишилося ще трохи…

Як знову розіп’яли на хресті.

Яка терниста стежка на ту гору!?

Який важкий той дерев’яний хрест!?

Пригнув додолу змучену і кволу,

Та знай, Вкраїно, що Христос воскрес!

Вона ступала… Де ж ота вершина?

Вона зводила очі до небес.

Замість маківки у косі тернина,

Та знай, Вкраїно, що Христос воскрес!

І рідну, вишиту, скривавлену сорочку

Скубла по ниточці озлоблена юрба,

По китиці, по квіточці, шнурочку

Вкраїнське розкрадали вишиття.

Та ось спіткнулась, впавши на коліна…

Несе хреста уже чимало літ.

І гірко заридала Україна –

Від того світу аж здригнувся світ.

Полинув плач аж на гору Чернечу,

Полинув крик над хвилями Дніпра –

Зійшов з граніту і підставив плечі,

Кремезні плечі батька-Кобзаря.

Шевченко витер сльози Україні,

Солоні сльози горя і журби.

З молитвою хреста у далі сині

Аж на Голгофу двоє понесли.

Людський був суд… Скривавлена Голгофа

Ридала слізьми втрачених синів…

Моя Вкраїно, потерпи ще трохи!

Он ранок вже волошками зацвів.

Вона обняла, наче мати сина,

Свого Шевченка, свого Кобзаря:

«Я твоя мати, твоя Україна».

«За тебе, мамо, я віддав життя».

 

Серце болить

Я прощаюсь із вами,

Дорогі мої, рідні і близькі,

Коли зорі ще сплять,

І ніч дихає буйністю трав,

Я рушаю на Схід,

Схід далекий і серденьку близький,

Той, який українцям

Сам Господь із небес дарував.

 

Я прощаюсь із вами,

Дорога, моя рідна матусю,

Бо я мушу іти,

Бо так серденько моє велить,

Ти, рідненька, не плач,

А за рік я тобі уклонюся,

Бо сьогодні мене

За Вкраїноньку серце болить.

 

Україна – той рай,

Лиш сплюндрована вічно катами,

Україна – той край,

Там, де хочеться жити й любить,

Тож назвімося всі

Воєдино сьогодні братами,

Коли хоч на краплинку

Вас серце за неньку болить.

 

  Лист

«Я знаю, ти там, де вирує негода,

Де страшно від вибухів стогне земля,

О, рідний синочку, мені дуже шкода,

Що доленьку твою спіткала війна.

 

Я плакала гірко і Бога молила,

Я злилась і кляла чужу нам війну,

Хіба ж я для неї тебе народила?

І ти залишив мене, сину, одну.

 

Читаю вітання твоє в телефоні:

«Все добре, матусю,  живий я іще,

Стою з побратимами я на кордоні..»

Та мамине серце від болю пече.

 

Змирилась я згодом,  молюся ночами,

Я знаю, що правду від мене таїш,

Боїшся зранити ти серденько мами,

Бо ти перед смертю, синочку, стоїш.

 

Та хто ж, як не ти, як не всі інші хлопці –

Ви всі мені, сину, вже стали дітьми.

Щоразу читаю в поштовій коробці:

«Прости мені, мамо рідненька, прости»»

 

Син:

«Прости мені, мамо,

Що я не з тобою,

Що я не втішаю

Серденька твого,

Що ти через мене

Не маєш спокою,

Оплакуєш долю

Синочка свого.

 

Прости мені, мамо,

Не міг я інакше,

Не міг залишити

Вітчизну в біді.

Я знаю, рідненька,

Що вдома ти плачеш,

Рахуєш до мого

Повернення дні.

 

Прости, рідна мамо,

Голубко сивенька,

Я знаю, що ранив

Серденько твоє,

Ти знаєш, матусю,

В нерівному бою

Рятує Господь

І твої молитви.

 

Як страшно, матусю –

Тут гинуть вкраїнці!

Чиїсь вони дочки,

Чиїсь то сини.

Лишились з війною

Ми тут на одинці,

В полоні страшної,

Чужої війни.

 

Хай, може, колись

Нам спасибі хтось скаже,

Хай, може, колись

Добрим словом згада,

Поклониться низько

І нишком прокаже:

«Вони ж бо за нас

Помирали щодня»»

 

«Я б віддала усе, що придбала в житті,

Я б життя тобі, сину віддала,

А коли б ти упав до сирої землі,

Я з тобою би там помирала.

 

Підставляла  б під кулі я груди свої,

І літала б пташиним я летом,

Я б розрадила твої печалі й жалі,

Я була б твоїм бронежилетом.

 

Ти ж бо моя весна, та, що мала цвісти,

Та, що мала тягнутись до сонця,

Серед диму і пилу, смертельної мли –

Лиш розп’яття святе біля серця.

 

Хай хоронить тебе. Я чекаю повік,

Щохвилини я будку чекати,

Береже хай тебе наша Мати Свята,

Вона теж, як і я, твоя мати.»

 

Бо ти вічно тепер будеш жити…

Посмутніла калина, схилилась верба,

Рідна річка притихла весною…

Моя рідна матусю, Вкраїно моя,

Знов хорониш синочків-героїв.

 

Надворі ж бо весна – будуть квіти цвісти,

Будуть пташки пісні їм співати!

А їх більше нема, бо пішли у світи,

Лиш ридає сиріточка-мати.

 

 

Он берізка в гаю вже зустріла весну,

Сивий голуб голубці воркоче,

А їх більше нема, полягли у бою –

На могилі лиш вітер шепоче.

 

«Рідна мамо моя, ти співала мені

Вечорами колись колискову,

Та до тебе тепер вже приходжу у сні,

Не повернуся більше додому»

 

«Спи, синочку мій, спи не стривожу тебе,

Не віддам тебе більше під кулі,

Ти до мене приходь, не лишай ти мене,

Ми поплачемо з вітром у полі»

 

«Рідна мамо моя, не прийду тепер я,

Бо так давить щось моє серденько»

«Сину мій, не сумуй, ти хоч раз прилети

На калину мою соловейком»

 

«Я не можу, повір, я не можу прийти,

Коли ноги кати розстріляли»

«Сину мій, не сумуй, на руках я сама

Понесу тебе в росяні трави»

 

«Чи я добре вчинив, що під кулі пішов,

Що лишив я одну тебе в світі?»

«Ти не просто умер, ти життя поборов,

Бо ти вічно уже будеш жити»

 

 Дві матері

Летять сини із чужини

На рідну Україну,

І ждуть вони, їх матері,

Немов зорю єдину.

Тремтить рука, блищить сльоза

Від горя і печалі.

Одна стріча своє дитя,

Інша – навік прощає.

 

Дві матері і дві сльози

Від щастя і розлуки.

В одної серденько співа,

А інше – рве розпука.

І вже калина край воріт

Синочка зустрічає,

А інших батьків жде поріг,

А їх чомусь немає.

 

Дві матері, мов янголи,

Святі страждальні сльози,

Одна виховує синів,

А інша – квіти носить.

Куди нести? Кому даси?

Далеко на чужину?

А вітер рве у прах листи,

Бо адресат загинув.

 

З полону

Холодний сніг вже замітав сліди,

На землю впали сумерки різдвяні,

А він ішов, не чуючи вже ніг,

І подумки писав листа до мами.

 

Писались серцем в просторі рядки,

Їх сивий вітер відносив додому…

І він відчув, як дотиком руки

Його матуся забирала втому.

 

«Ступай, синочку, йди, не зупинись,

Он бачиш – я в молитві на колінах,

Я буду завжди поруч, не журись,

Коли й тебе забуде Україна»

 

І тихо танув у долонях сніг,

Різдвяна зірка небо запалила,

Він далі йшов, не чуючи вже ніг,

Бо там його чекала Україна.

 

«Не можна впасти на чужій землі,

Не можна зупинитися, чекати,

Як заспівають рідні солов’ї,

Тоді не страшно буде помирати»

 

 

 

Він так хотів додому на Різдво,

Прийти у хату і обняти маму,

І сісти разом за святим столом,

В молитві впасти перед образами.

 

Здригнулось серце, ніби зацвіло –

Вже під ногами рідна Україна,

І тихо мертве на Різдво село,

Немов безодня, наче домовина.

 

«Ох, скільки буде хресних ще доріг?

Скільки розп’ять і скільки ще розп’ятих?

Прости нам, Боже, той найважчий гріх…»

Вже більш нічого не зумів сказати.

 

Так добре стало – зорі і блакить,

Матуся рідна ніжно обіймала,

І вже нічого більше не болить,

Над Вифлеємом зірка запалала.

 

Так сніжно плакали високі небеса,

Вкривали тіло зоряні лелії,

Тоді у світ приходило життя,

А з ним для нас зродилася надія.

 

І байдуже, чи знайдуть у снігах,

Чи поховають з почестями слави,

За рідну землю віддано поліг,

І байдуже, чи будуть пам’ятали.

 

                                  Не цураймося рідної мови

Над колискою, як гойдала,

Колисковую мама співала,

І лилась тоді рідна мова,

І лилось тоді рідне слово.

І в піснях отих материних

Відкривався світ для дитини,

І в піснях отих солов`їних

Відкривалася Україна.

 

Не цурайся, брате, рідної мови,

Не цурайся, сестро, рідної пісні,

Хай живе в душі Шевченка слово,

Бо ми з вами всі, всі українці.

 

І над квітами, як садила,

Мама пісеньку гомоніла,

І лилась тоді рідна мова,

І лилось тоді рідне слово.

І як хрестиком вишивала,

Мама пісню тихо співала,

І цвіла тоді Україна

У піснях тих материних.

 

 

 

 

 

Усміхнеться Господня земля…

Чи замислився хтось,

Скільки ллється вже кров на Донбасі ?

А чи хто рахував ,

Скільки впало вкраїнських синів?..

Може думка згубитись

В хаотичному просторі й часі…

Ця війна не нова,

А із давніх і сивих віків.

А чи хто співчував

Матерям, що живуть одиноко?

Чиї очі смутні

Споглядають на шлях край воріт?

Кого душу сльоза обпікає глибоко ,глибоко?

За усіх юнаків ,

За покинутих світом сиріт…

Ця війна не нова,

А нам , люди,  всім добре знайома,

Втрати біль назавжди…

Проростають в серцях полини…

Тож коли українці запанують із миром удома?

Тож коли українці

Заживуть на землі без війни?

Дорогі українці,

Земляки ви й мої побратими,

Не журіться ви так.

Не хиліть у покорі чола.

З нами Бог назавжди,

Тож розквітне червона калина,

І розвіється дим, і всміхнеться Господня земля.

Снивши…

Снивши ночами калиною,

В мріях завжди з Україною,

Навіть малою дитиною

Мріяти й снити повік.

 

Може додому не вернуться,

Хто його зна, як повернеться,

Хто його зна, як подивиться

Оком зловісним життя.

 

В думці пройтися стежиною,

І за столом із родиною,

В шумі вітрів з тополиною

Прийти на рідний поріг.

 

Люди, мов зерна посіяні,

Вітром по світу розвіяні,

Але серцями і мріями

Линуть в вишневі сади.

 

Журавлі

Мої герої  з бронзи і граніту –

Холодний   погляд, руки кам`яні.

Колись вони всміхались цьому світу,

Колись вони всміхалися весні.

 

Печальна осінь листя розсипає,

І плаче небо жалісним дощем…

Мої герої, вас уже не має –

Ви стоїте під бронзовим плащем.

 

Ви були юні – і цвіло кохання,

Чому ж ви відлетіли , журавлі?

Чому ж ви відлетіли так із рання,

Лиш спогад залишили на землі.

 

Горить свіча – вас люди пам`ятають,

І вам уклін складають до землі.

Скажу усім: «Герої не вмирають! –

У вирій полетіли журавлі.

 

Мине зима –повернуться додому

Хто квіткою, а хто малим хлоп`ям..

Не даймо їх забути ми нікому…

Своє майбутнє лиш творити нам.

 

 

…Як розлучить доля з Україною,

         Як колись покину рідний дім,

               Будеш веселковою, єдиною,

                      Краєм моїм рідним, дорогим…»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 5 місяців

Ірина Сеньків

2
Література - філософ людських душ
Коментарі: 0Публікації: 2Реєстрація: 07-04-2022

Коментувати

Думок на тему “Тож назвімося всі воєдино сьогодні братами…”