Для голосування необхідно авторизуватись

Тунель кохання

Тунель Кохання

 

Як приємно дихати зимовим повітрям! Вдих-видих і життя чудове. Під танок сріблястих сніжинок Ліза ввійшла до Тунелю Кохання. Якось так склалося, що Тунель став для дівчинки дороговказом в житті, саме тут вона черпала натхнення, саме сюди вона приходила в дні радості і смутку. Можливо це місце і справді чарівне, але скоріше за все думки стають впорядкованішими, а емоції і почуття затихають на свіжому повітрі, і саме тому здається, що це Тунель Кохання допоміг знайти вихід.

Ліза посміхнулася, і рушила вперед насолоджуючись невимовною красою, яку виплекала сама природа. В голові крутиться фраза, яку тато сказав їй сьогодні вранці,,Будь собою. Всі інші ролі зайняті”(Оскар Уальд) Яка ж красива відверта фраза, й справді, не слід зраджувати своїм почуттям й захопленням, адже це твоє життя. Паде лапатий сніг, навкруги все біле-біле, взимку Тунель Кохання по-особливому чарівний. Цікаво, як ж утворилося це чарівне місце? А було це так:

,,Ця історія трапилась на початку ХХ століття. Молодий польський інженер запропонував прокласти залізне полотно навпростець – через ліс. Замовники проекту тоді не здогадувались, що для інженера це був найкоротший прямий шлях до коханої дівчини, яка жила у Клевані. Вона закохалася у польського католика (того самого інженера), чим не на жарт обурила батьків. Вони були категоричнопроти зустрічей пари. Хлопець жив у Оржеві і приїжджав на таємні зустрічі з коханою на велосипеді. Коли ж доля підкинула шанс створити пряму дорогу між двома селами, він відчайдушно взявся за роботу. Та згодом життя розлучило їх, проклавши його дорогу назад у Польщу, а її – до серця іншого. Кажуть, кожен прожив щасливе життя, та ще довго пам’ятав романтичну історію своєї юності. Насправді ж залізницю від сторонніх очей інженери сховали навмисне. Колись у довколишніх селах були військові бази, через що й вдалися до прийому маскування, засадивши дорогу лісом. Минав час, військові бази відійшли на другий план. Люди припинили обрізати дерева довкола колії, дозволивши природі самій господарювати у лісових володіннях.

Густонаселений ліс і чагарники своїми тісно-сплетеними гілками утворили над коліями непрохідні хащі, через які багато разів проїжджав потяг,формуючи тим самим цей дивовижний Тунель.”

Завтра в Лізи починається навчання в школі, а сьогодні востаннє взимку можна цілий день займатися улюбленими справами, саме тому Ліза вранці вирушила до Тунелю Кохання. Погуляла годинку, насолодилася красою рідного краю, але ж надворі все ж таки зима. Мороз почав заповзати під куртку, і тому Ліза вирішила, що на сьогодні досить гуляти. Як добре, що неподалеку збудували кафе, де можна зігрітися і насолоджуватися книгою , попиваючи гарячий чай. Ліза думала, що сьогодні вона скоріше за все побуваю в цьому кафе і взяла з собою книгу,подаровану на Різдво ,,Коли сніг пахне мандаринками”. Решту часу дівчинка провела з книгою,так як та, виявилася дуже цікавою. В книзі було досить багато історій, головними героями яких, підлітки. Історії відбуваються напередодні, або під час зимових свят. В той період, коли ти вже не дитина,вже не віриш в чудеса, але в душі ще тліє надія, що диво таки трапиться. Дочитавши книгу, Ліза швиденько написала відгук про книгу у фейсбук і попрямувала додому.

Дзеленчить будильник, але вставати так не хочеться… Ще хвилиночку…Здається, довіку б ніжилась в теплому ліжку. Але вже час вставати, ніхто не хоче проспати перший день навчання після канікул, коли у всіх однолітків безліч позитивних емоцій і всі хочуть ними поділитися. Ліза встала, застелила ліжко і пішла у ванну. Що ж сьогодні одягти? Це питання замучило всіх дівчат, адже кожна хоче виглядати по-особливому. Ліза дістала з шафи джинси і яскраву кофтинку, нічого особливого, але зате зручно. Поснідавши дівчинка відправилася до школи.

Ось і така знайома табличка 8-Б, все ж таки за канікули Ліза добряче скучила за школою. Це досить дивно, так як школу вона взагалі не любила… Можливо тому ,що в класів неї не було друзів, можливо тому, що зі школою вона не мала часу на улюблені книги, можливо тому, що їй не дуже добре давалося навчання, а можливо все склалося докупи й тому школа була для дівчинки не найулюбленішим місцем. Так повелося, що у класі друзів у Лізи не було. Так сталося , напевно, тому , що дівчинка не надто любила спілкуватися, вона взагалі трохи відрізнялася від решти. Ліза не любила, навіть не те що не любила, вона не сприймала сучасну музику, сучасні книги, вона не захоплювалася іграми в телефонах, та й сенсорний телефон їй подарували лише місяць тому. Їй було дуже важко в компанії однолітків, вона не мала про що з ними розмовляти, вона не вела канал в соціальних мережах, вона не ходила щомісяця до салону краси, вона не робила макіяж, вона не фарбувала нігті, так як навчалася в музичній школі. Ліза захоплювалася іншими речами, в неї були три речі, про які вона могла говорити вічно. Це книги, музика і природа. Книги їй допомагали поринути в інший світ, переключитися з школи, з кепкування однолітків, музика допомагала їй виразити свої емоції, на які просто не вистачало слів, природа допомагала їй здобувати враження, які потім вона буде описувати в своїх віршах, піснях і мелодіях.

Минув вже третій урок, ще чотири і на сьогодні все. Скоріш б вже закінчилися уроки. На перерві до Лізи почала приставати Іванна, вона ніби то розмовляла з Дариною, та і дурному буде зрозуміло, що ці слова були призначенні для Лізи. ,, Ой, я терпіти не можу дівчат без макіяжу, на них навіть гидко дивитися. А ходити без манікюру, це взагалі негарно і не по-сучасному”- промовила Іванна позираючи на Лізу. ,,Спокійно, Лізо, візьми себе в руки. Тобі неважлива думка інших, а тим паче думка Іванни. Спокійно вдих-видих, думай про щось інше!”- Ліза приводила себе до тями. ,,Зараз дуже доречною буде музика”- подумала дівчинка, витягаючи з сумки наушники. Лунають перші акорди композиції, і все навкруги вже не має ніякого значення. Настрій піднімається з неймовірною швидкістю. Всі думки Лізи заполонили мрії. В реальний світ Лізу повернув дзвоник на урок, і знову її голову заполонили невеселі думки, але це вже були висновки ситуації без емоцій. В кожної людини свої пріорітети , вподобання, в кожного свої моральні критерії і дуже важливо дотримуватися своїх, але поважати правила інших людей. Лізі подобається класична музика, класичні книги, їй подобається ходити без макіяжу та манікюру, і вона буде це любити, вона не буде зраджувати собі, своїм почуттям, щоб подобатися іншим, тим паче Іванні. Уроки в школі сьогодні минули досить швидко і без пригод, якщо не рахувати монолог Іванни. Тепер Ліза прийшла додому, пообідала, погодувала собаку і попрямувала в музичну школу. По дорозі їй зателефонував тато.

– Привіт, люба! Як справи? – запитав він.

– Не дуже,- відповіла Ліза,- дівчата знову кепкували.

– Вище голову, не зважай на них. Пам’ятай, після темної полоси завжди наступає світла.

– Я спробую не перейматися, мені взагалі не важлива їхня думка, але це все одно зачіпає. – відповіла дівчинка.

– Так, я розумію. Але намагайся сприймати все близько до серця. І запам’ятай, що, що казав Оскар Уайльд ,, Завжди прощайте своїх ворогів, ніщо …

– Не дратує їх так сильно” – закінчила Ліза.

– Саме так! Чим займаєшся? – запитав тато.

– Йду в музичну. А ти? – відповіла дівчинка.

– О, В когось починається зіркова година, – сказав тато.

– Ой, до мене зайшов клієнт, до вечора, забудь про все і насолоджуйся музикою. – попрощався тато.

– Цілую. – відповіла Ліза.

Все ж таки, який чудовий в неї тато, завжди підтримає, дасть слушну пораду. Ліза посміхнулася і ввійшла до приміщення музичної Ура! Починається її улюблений період доби – три години занять в музичній школі. Спочатку спеціальність, потім сольфеджіо.

Спеціальність промайнула дуже швидко, Лізі було шкода залишати улюблений клас. Вкінці уроку вчителька повідомила, дівчинка цього року, в кінці весни буде брати участь в обласному конкурсі юних піаністів, це так чудово! Тепер в Лізи з`явився ще один стимул та привід, щоб займатися щодня вдома більше години, так як до цього години їй цілком вистачало. А зараз ще півтори години щастя, сольфеджіо (музична теорія). Цей груповий урок вела улюблена вчителька Лізи, Наталя Іванівна. Це була дуже строга, але прониклива людина. В своїй галузі вона була генієм, так вважали учні музичної школи. В неї був абсолютний слух, крім того вона була дуже хорошим психологом. Ліза захоплювалася вчителькою, та дуже її соромилася. Сольфеджіо дівчинка знала досить добре, саме тому на початку цього навчального року, Наталя Іванівна запропонувала Лізі додатково займатися індивідуально , один раз на тиждень. Для Лізи ця несподіванка була і радістю, і новими переживаннями, так як вона дуже любила сольфеджіо, та чомусь до нестями соромилася вчительки. Сьогодні на уроці дівчинка досить добре спочатку побудувала, а потім заспівала 4 теми, а Наталя Іванівна сказала, що в її роки чисто заспівати характерні інтервали це вагоме досягнення. Для дівчинки цей комплімент був дуже важливим. Наталя Іванівна показала їй , що вона талановита, що вчителька вірить у неї, і в Лізи все вийде. Ці слова, сказані не напряму, а поглядам і натяками , ці слова , які дали дівчинці зрозуміти, що в неї вірять, що вона зможе. Ці слова подарували їй крила і бажання ще більше займатися, щоб показати любій вчительці, що вона справді може. Дуже важливо говорити такі слова людям, навіть якщо люди не такі й талановиті, тому що ці слова допомагають знайти сили й бажання розвиватися далі і чогось таки досягти.

Вдома Ліза повечеряла і вирішила спочатку вигуляти собаку, а потім сідати за уроки. Дівчинці й самій було необхідно прогулятися, щоб емоції втихли, а думки спокійно зайняли свої місця у величезній шафі голови. ,,Ходімо, Лакі.”- покликала Ліза. Лакі весело завиляв хвостом і радісно побіг до дверей. ,,Куди підемо сьогодні?”- запитала дівчинка погладжуючи собаку. ,,Гав-гав”- відповів їй пес. Ця парочка ідеально розуміла один одного, тому Ліза й Лакі попрямували до парку імені Шевченка. Це було їхнє улюблене місто в Рівному. Собаці було де побігти, а Ліза могла посидіти на зручній лавочці, читаючи книгу, або насолоджуючись краєвидом рідного краю. Після прогулянки дівчинка сіла писати уроки. Фізика, хімія, англійська – все готове . залишилась українська мова і на сьогодні все. Ліза відкрила щоденник, так що сьогодні задали? О, ні якийсь твір. Хоча тема дуже цікава, тому твір не повинен зайняти багато часу. Дівчинка взяла ручку і гарно написала тему твору ,,Моє рідне місто”. Рідне місто дівчинки, це загадкове Рівне, Ліза до нестями любила це місто, багато гуляла, читала книги про заснування Рівного, про історію Рівного, тому їй було що написати. Вже через хвилин 10, в зошиті виднівся запис ,,Моє рідне місто, це прекрасне місто Рівне, яке вражає захоплюючими краєвидами, містичними легендами, розкішними замками, історичними пам’ятками, чистими вулицями, доброзичливими людьми, насиченою історією та швидким прогресом. Особливо я люблю гуляти просторами Тунелю Кохання, милуватися краєвидами в парку імені Шевченка, організовувати пікніки неподалік Білого озера …” Це початок твору, який був написаний від душі і гарантував те, що той , хто прочитає його, закохається в чарівне місто Рівне і захоче тут побувати.

Дописавши твір Ліза ще трохи почитала і задоволена, тому що в цілому день вдався, лягла спати. Цілу ніч їй снилося, що вона раптом перетворилася на Місіс Марпл і тепер розслідує чергову таємницю. Книга, яку вона почала читати ввечері, не залишала дівчинку цілу ніч. Ліза прокинулася від дивного звуку, здавалося, що десь поблизу зграя вовків і вони почали чомусь почали одночасно вити. Що сталося? Вона поглянула на годинник, лише 5:30. Дивно, вона ніколи не прокидалася так рано. І що ж це за звук? Ліза попрямувала до спальні батьків, і раптом пролунав дуже голосний вибух, дівчинці стало зовсім лячно. Мама й тато теж прокинулися від цього звуку. ,,Мамо, що сталося?”- з переляком запитала Ліза. ,,Почалася війна…” – сумно відповіла мама. ,,Візьми швиденько якусь теплу кофтинку, ми всі разом підемо в укриття, так буде безпечніше.”- рішуче сказав тато. Мама розбудила Сашку, а маленьку Олю вирішили не будити, понесуть на руках. Ліза спакувала теплі речі, воду, взяла книгу і попрямувала з родиною в укриття. Але в її голові не вміщалася думка ,,як могла початися війна?! Звичайно, на сході України воюють вже майже 8 років, але чому вона почалася й в любимому і до болю рідному містом? Як? Чому? Навіщо? “Це просто не вкладалося їй в голові. ,,Спокійно! Вдих-видих, все буде добре.” В укритті досить холодно, добре, що вони взяли теплі речі. Спати в підвалі не вийшло, тому дівчинка думала, та ці думки були зовсім не радісними.,,Почалася війна, і що тепер? Що взагалі Ліза знала про війну? На щастя, про неї вона знала лише з книг, і в книгах війна – це велика біда, яка не щадить нікого. Вмирають, не лише воїни, які захищають рідну Україну, а й мирні жителі, діти , жінки, бабусі й дідусі, але чому вони не можуть знову спокійно жити? Чому війна так непрохано влізла в їх життя? Хочеться плакати, кричати, але ні, вона сильна, вона витримає біль, вона переживе це, якщо виживе, але вона повинна вижити, всі діти повинні вижити.” Ох, що лише не передумала ця бідолашка, сидячи в сирому укритті під гул сирен і вибухи. Знаєте, про що тепер мріяла дівчинка? Вона мріяла, щоб закінчилася війна і вона знову б переживала за те, що одягнути в школу, що скаже Іванна? Ці проблеми тепер їй здавалися такими мізерними і незначними, навіть смішно, як вона колись цим переймалася. На думку прийшли рядки з вірша Ліни Костенко ,, І все на світі треба пережити, бо кожен фініш – це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт.” Ці слова трхи заспокоїли дівчинку, та на душі все – одно було тривожно.

– Ліза, обійми мене , мені страшно – тремтячим голосом попросила 5-річна Саша. Ліза міцно обійняла дівчинку і з сумом подумала, як ж їй жаль Сашу, вона ще геть маленька, а війна може травмувати на все життя.

– Давай я тобі розповім історію?- запропонувала Ліза.

– Це було б чудово, але не страшну – відповіла Сашка. І Ліза почала розповідати.

– В одному маленькому містечку жила дівчинка Іра, їй було 5 років. Одного разу, в дитячому садочку вихователька запитала:

– Дорогі діти, чи знаєте ви , що таке дружба?

– Звичайно, – відповіли діти.

– І що ж це таке?- запитала вихователька.

– Це коли ти ділишся з близькою людиною всім, що маєш – відповіла Марія.

– Це коли ви робите все разом – сказала Іра.

– Це коли ви ділитеся секретами – озвався Макс.

– Так, правильно. Дружба – дуже щире почуття, коли ти довіряєш людині, коли ти можеш покластися на людину, розповісти їй про свої переживання. Дружбу потрібно цінувати і дорожити нею, тому що її ні за які гроші купити не можна. – узагальнила вихователька.

Після бесіди діти пообідали і пішли гуляти на вулицю. Надворі Іра запропонувала Марії стати найкращими подругами, та погодилася і вони разом підійшли до каруселі.

– Я сяду, а ти мене будеш катати, ми ж подруги, так? – запитала Іра.

– Звичайно, – погодилася Марія.

Марія вже 20 хвилин катала Іру, а коли Іра встала, то Марія попрохала, щоб та покатала її, проте Іра не погодилася. Як ви думаєте, чи можна назвати дружбу Марії та Іри справжньою? – закінчила розповідати Ліза.

– Думаю, що ні , тому що Іра просто користувалася Марією, а справжні друзі цінують, поважають, піклуються однин про одного. Справжнім друзям важливо, щоб їхнім друзям було комфортно. – відповіла маленька Саша.

– Молодець! А тепер спробуй заснути, ліжечка тут немає, але ти можеш лягти на лавочку. – відповіла Ліза.

Десь біля 17:40 повідомили, що повітряна тривога закінчена, і всі можуть виходити з укриття. Вони повернулися в домівку, нарешті поїли теплу їжу, почитали стрічку новин, виявляється, той гучний вибух, який вони чули вночі, це був вибух на полігоні. Після новин, вони обдзвонили всіх родичів і знайомих, щоб переконатися, що всі в безпеці і лягли спати, так як в укритті Лізі та батькам поспати не вийшло. Наступного дня з самого ранку Ліза з мамою склали тривожну валізку, куди поклали воду, документи, теплі речі, сухого печива, аптечку і книгу для підняття настрою. Тепер, щоранку і щовечора вони переглядали новини, передзвонювали всіх рідних, по десять раз на день сходили в укриття. І мріяли щоб, це скоріше закінчилося. На четвертий день війни тато пішов добровольцем воювати, а Ліза написала вірша, який був криком душі. Цей вірш вона написала менше ніж за годину, так як емоції її переповнювали.

,, І буде мир.

Я так хочу прокинутись від страшного сну,

Я так хочу прокинутись і не бачить війну.

Ворожі літаки бомби кидають, танки в людей стріляють,

Руйнують Україну, вбивають Батьківщину.

Я так довго плекала надію, але зараз вже немає сил,

Тепер я від болю дурію, від болю за Україну.

І я слова повторюю під вибухи і гул сирен,

І мирні дні в голові відтворюю, і вірю, що все мине.

Все мине, і добре, і погане, життя одне лише нам дане.

Дограє дощ мінорні гами, і полетять вони з вітрами,

І не будуть сирени гудіти, і бомби не будуть взриватись,

В укриттях більш не треба буде сидіти, від війни більш не треба буде ховатись

І ми знову будемо пісні співати, і кожен мирний день цінувати.

І в серці навіки пам’ятати тих, хто не повернувся…

Скоріше б прокинутись від страшного сну,

І більше ніколи не бачити цю жахливу війну.

І наша нація вільна, сильна й єдина

Буде процвітати і пам’ять героїв завжди цінувати

І буде мир. Завжди й навіки.”

За тиждень переживань в Рівному війна затихла, вона продовжувалася на сході, але в Рівному вже було тихо. В суботу, коли вже все було спокійно Ліза відправилася до Тунелю Кохання, так як їй було необхідно віддихнути і набратися сил. Тата вдома не було, він пішов захищати рідну Україну, і тепер Ліза допомагала мамі, якій нелегко було справитися з двома маленькими дітьми. Тунель Кохання виглядав привітно, де-не-де з’явилися підсніжники. Вив вітер, здавалося, що й він благав зупинити війну. ,,Вдих-видих, Ліза ну ж бо, посміхнись, все буде добре”- заспокоювала себе дівчинка, проте зараз їй понад усе хотілося плакати. Але, ні , вона сильна, вона не буде плакати, вона буде молитися і вірити, і все буде добре. На них чекає світле майбутнє, головне тільки щоб всі люди пам’ятали фразу Оскара Уальда ,, Будь собою. Всі інші ролі зайняті.” З понеділка в школі почалося дистанційне навчання, а музична працювала у звичайному режимі. Музика заспокоювала дівчинку, та вчителька повідомила, що участь в конкурсі юних піаністів під загрозою,так як вони не готові, минулий тиждень зруйнував їх плани, зосталося дуже мало часу і , скоріше за все Лізі не вистачить цього часу, щоб закінчити роботу над творами. Це дівчинку дуже засмутило, і вона вирішила більш наполегливо працювати, так як участь і цьому конкурсі для неї дуже важлива. Тепер Ліза щодня займалася по пару годин за інструментом, це їй давало можливість переключитися, і чимось зайнятися. Вчителька була здивована успіхами Лізи. Сашка і маленька Оля без кінця запитували Лізу, коли ж тато повернеться додому, дітям, як і Лізі було дуже важко без тата. Через тиждень у Саші день народження, треба їй підготувати подарунок, так як війна війною, а Саша не може не відсвяткувати своє 6-річчя. Ліза вирішила зробити дівчинці казку, диво, якого так не вистачало в останні дні. Вона домовилася з мамою, що вони відсвяткують це свято у Тунелі Кохання, а подарунок, який буде там схований, Саші буде потрібно знайти самій. Мамі сподобалася ідея, але в неї тепер були зовсім інші турботи й переживання. Ось і настало 23 березня, день Сашиного народження. Все було готове, зранку вони всі разом, мама, Оля, Саша і Ліза поїхали до Тунелю Кохання. Там на Сашу очікував сюрприз, чарівні різнокольорові кроки, які повинні привести до подарунку. Тунель Кохання виглядав чарівно. На деревах почалися з’являтися бруньки, здавалося, що це зерна надії, які проросли і збільшувалися. В приємній тиші так добре дихалося, Невпевнено, але радісно співали птахи, весна здається, весна побувала вже всюди, і всім подарувала надію, що все мине, і все буде добре. Щаслива Сашка вже пройшла 1 частину пошуку подарунка, тепер на неї чекало інше завдання, попереду була викладена стежка з карток, на яких були зображені букви, ця стежка, в кінці мала три розвилки, а в кінці кожної розвилки стояла коробка, і лише в одній з них був подарунок. Ліза казала Саші на які букви потрібно наступати, щоб знайти подарунок. Саші це дуже сподобалося, Ліза давно не бачила її такою щасливою. Нарешті Саша знайшла потрібну коробку, відкрила її, а там було все необхідне для пікніку.

– Ура! Ура! Ура! Ми йдемо на пікнік! – хлопала в долоні Саша, Оля теж почала хлопати.

– Так, ми йдемо на пікнік біля Білого озера, а там для іменинниці є подарунок! – відповіла Ліза.

– Ура! Ходімо скоріше!- раділа Саша.

І вони всі разом пішли до Білого озера. Від краси, яку створила природа, завмирало серце. Говорять, що колись тут було село, але його жителі не вміли розважатись і радіти життю, не ходили до церкви, не вірили у світлі почуття. Лише бідний парубок і дівчина із багатої родини таємно зустрічалися на галявині. Якось до людей спустився Ангел і попередив їх про небезпеку, яка чекає на них у випадку непослуху перед Богом, але селяни не повірили. І от одного дня село зникло під могутньою хвилею води. А двоє закоханих перетворилися на білих лебедів, які дотепер щовесни повертаються, нагадуючи людям про земні радості життя.  Все ж таки, як Ліза скучила за цим місцем. Останній раз вони тут були минулої весни, коли організовували пікнік, в честь закінчення 3 чверті. Тоді вони вдосталь навеселилися, як ж тоді було добре. Мама , тато, Сашка , Оля і Ліза. Ой, тато, як ж Лізі тепер його не вистачало. Але ні, геть погані думки, вона не хоче зруйнувати Саші свято. Ліза допомогла мамі з приготуванням пікніку, а потім вони всі разом привітали іменинницю.

– Ми вітаєм тебе, ми вітаєм тебе, з днем народження щиро, ми вітаєм тебе! – заспівала маленька Оля, Ліза вручила Саші зв’язку повітряних кульок, а мама дала їй подарунок, обгорнутий в кольоровий папір. Потім вони дістали невеличкий тортик, Сашка почала задувати свічки.

– Не забудь загадати бажання, – нагадала Ліза. Сашка ствердно кивнула головою і задула всі свічки.

– Що ти загадала?- поцікавилася мама.

– Я загадала бажання, щоб війна закінчилася, тато повернувся додому і все було добре. – відповіла Саша.

– Повір, все так і буде. А тепер продовжуємо святкування. – награно весело сказала мама.

Та весело святкувати нікому не хотілося, тепер хотілося плакати, і вірити, що страшний сон, який зараз закінчиться, і все буде як колись…

Чарівне місто Рівне поверталося до нормального життя. З 1 квітня відкрили школи й дитячі садочки, почали відбудовувати місцевий аеропорт. Війна на території України затихала. І ось настав цей святковий день. Вранці, 5 квітня всі прокинулися від гучного привітання по гучномовцях на вулиці. Війна закінчилася! Скоро тато повернеться додому, а сьогодні на честь перемоги всі уроки в школі відмінили, і швиденько організували місцевий парад та концерт. В цей день всі вітали один одного, та вшановували пам’ять тих, хто загинув, захищаючи рідну землю. Ліза була неймовірно щаслива. Вона з нетерпінням чекала моменту, коли тато повернеться додому, адже це повинне статися з дня на день. Через пару днів Ліза весела поверталася із школи, все було чудово: війна закінчилася, лагідно, проте яскраво світить сонце, в наушниках лунає чарівна музика, а після обіду на дівчинку чекає улюблене заняття в музичній школі. Двері в квартиру виявилися відкритими, дивно, адже мама в такий час ще зазвичай на роботі.

– Мамо? – крикнула Ліза заходячи до коридору.

Та ніхто не відповів. Дівчинка зайшла до вітальні і побачила маму, яка сиділа на дивані і … плакала.

– Мамо! – стурбовано сказала дівчинка повільно підходячи до неї. Мама не реагувала.

– Мамо, що сталося? – вигукнула Ліза, обіймаючи заплакану маму.

– О, Ліза, ти вже повернулася. – сказала мама.

– Мамо, чому ти плакала? Що сталося? Чому ти не на роботі? Ти вже забрала з садочка Сашу і Олю? – дівчинка закидала маму питаннями. Мама знову почала плакати.

– Ліза, мені дуже прикро це тобі говорити, але так є і ми мусимо це пережити. – тихо почала мама.

– Мамо, люба, кажи швидше, я так не можу… – перервала Ліза.

– Тато, він загинув, захищаючи Україну. – сказала мама.

В кімнаті запанувала тиша, яка, здавалося тривала вічно.

– О, ні! Ні! Ні! Цього не може бути! Я просто сплю, і мені це сниться. – почала говорити Ліза, опанувавши ситуацію. Звичайно, дівчинка розуміла, вона все розуміла головою, та її серце не могло змиритися з цим. Тато! Його більше нема… Як? Ще вчора вона уявляла, як він заходить в їх квартиру, і вони всі безмежно щасливі знову разом живуть під мирним небом. А сьогодні виявилося, що це лише мрії, і вона більше ніколи не побачить тата, рідного любимого татка. Вона більше ніколи не почує його заспокійливий голос, вона більше ніколи не зможе його обійняти, покластися на його міцну і впевнену руку. Як таке могло статися? Ні! Вона спить, ось вона щипає себе за руку і нічого не відчуває, вона точно спить, а завтра дівчинка прокинеться і… Ліза обійняла маму, і вони разом плакали.

– Люба, тобі слід заспокоїтися, життя продовжуються. – мама спробувала заспокоїти дівчинку.

– Яке життя, без тата? – запитала Ліза.

– Щасливе, – відповіла мама, – тато загинув, щоб в нас було щасливе і мирне життя. Ліза, приведи себе в порядок, в тебе через півгодини заняття в музичній школі. Давай підемо разом, я проведу тебе і заберу дівчат з садочка.

– Добре. – відповіла дівчинка.

І вони разом пішли в центр. Надворі світило сонце, сміялись дітлахи, щебетали птахи, всі раділи приходу весни, та Ліза не розуміла, як вони можуть веселитися!? В неї загинув тато, а планета Земля й далі обертається. В музичній школі минули , неначе в тумані. Наталя Іванівна питала про якісь диктанти, слухові аналізи, на спеціальності Ліза автоматично грала твори, соната, інвенція, вальс, етюд, ансамбль. Вчителька говорила про якусь динаміку, та для дівчинки це взагалі не мало значення. Як можна говорити про динаміку, ритм, коли в неї загинув рідний тато. Як? Вечері вона з мамою розглядали фотографії з татом, ось їх остання фотографія, де вони всі разом, на Різдво грають у фанти, які підготувала Ліза, тато тут дзвонить по телефону, так йому випала фанта, подзвонити по будь-якому придуманому номеру телефону і привітати ту людину з Різдвом, як ж було весело. Ліза посміхнулася, невимушено, та гірко. Їй буде не вистачати тата, а коли вона думала про молодших сестер, то в неї серце обливалося кров’ю, вони ще геть маленькі, Саші 6, а Олі , взагалі, лише 3 роки, а в них вже немає батька. В чому взагалі винні? Чому вони повинні страждати? Україна, звичайно перемогла війну, але ця перемога коштувала їй дуже дорого. В якусь мить, Лізі стало соромно, вона повинна гордитися татом, він тепер в неї герой, але … Сльози її душили, вона втомилася, втомилася думати й переживати. Так і заснула Ліза, на дивані з фотографією тата. Вранці надворі яскраво світило сонце , та Лізу це взагалі не радувало, скоріше навіть дратувало. В школі вона не могла зосередитися ні на чому. Та раптом їй згадалася Полліанна, головна героїня вічного роману Е. Портер ,, Полліанна”. Це дівчинка, яка попри втрату єдиної близької людини, тата, не зламалася, не зрадила собі, а продовжувала всюди знаходити позитивну сторону та змінювати світ на краще. Тепер Ліза краще розуміла дівчинку, і дивувалася її силі волі. В Полліанни не залишилося нікого з близьких, лише строга тітка Поллі, яку та ніколи не бачила, а в Лізи є мама і дві сестрички. Полліанна опинилася в чужому місті, а Ліза тут, в рідному Рівному. На перерві Іванна почала кепкувати, з того, що Ліза слухає та полюбляє лише класичну музику. А також з того, що дівчинка навчається в музичній школі. Іванна сказала, що це взагалі ніколи не знадобиться їй в житті. Ліза не звертала на це увагу, та десь на підсвідомості це закарбувалося. Це кепкування досить сильно заділо Лізу, адже музика це те, що в неї виходило, це те що вона розуміла і дуже любила. Дівчинка немала з ким поділитися своїми переживаннями, так як друзів у неї не було, а в мами тепер були інші проблеми. Ліза, звичайно розповіла все Лакі, так, собака уважно вислухала, та пораду дати не могла. В музичній теж все було погано. Дівчинка взагалі була не готова до конкурсу юних піаністів, який повинен відбутися вже через місяць. Ліза думала над тим, щоб залишити музику. Так, вона хотіла лишити те, що до нестями любила. Навіщо їй займатися музикою? Своє життя вона, напевно, не зможе пов’язати з музикою, до конкурсу вона не готова, і взагалі не хто не цінить її працю, а тепер, як тата не стало, все втратило своє значення, навіть музика, яка допомогла дівчинці пережити багато чого. Тепер Ліза почала дуже багато читати, це допомагало їй забутися на якийсь період, та біль все ще не вщухав. Тепер дівчинка почала читати книгу Сари Джіо ,, На добраніч, Джун”. Ця книга дуже сильна та емоційна переносила дівчинку в другий світ, з іншими проблемами. В суботу мама попросила Лізу піти кудись з сестрами, так як вона дуже втомилася і хотіла віддихнути. Звичайно, що Ліза погодилася, і разом з Сашою та Ольою вирушила до Тунелю Кохання. Там повітря було таке свіже і весняне вдих-видих, ох, як ж чудово.

– Олі тут дуже подобається! – сказала дівчинка і почала хлопати в долоньки.

– Так, тут дуже красиво. Тунель Кохання зачаровує всіх. – відповіла Ліза.

Саша не брала участі в цій розмові, напевно в голові дівчинки вирували інші думки. Так, Ліза не помилилася, коли вирішала, що Саша зараз думає про щось не надто приємно. Раптом Саша промовила:

– Ліза, а коли повернеться тато? Коли я питаю про це маму, вона нічого не відповідає, а підходить до вікна і плаче… З татом все гаразд?

– Ой, дівчатка, мені не хочеться вам казати, та тато вже ніколи не повернеться… Він загинув, і тепер спостерігає за нами з небес. – сумно сказала Ліза.

– Тато там?- запитала Оля, показуючи на небо.

– Так, – відповіла Ліза. І вони мовчки рушили далі.

В понеділок дівчинка вирішила не йти на заняття до музичної школи, так як надворі падав дощ, та раніше це ніколи не було для неї проблемою. Як кажуть, якщо людина не хоче, вона знайде 100 причин, щоб не прийти, та якщо людина хоче, вона попри всі 100 причин знайде можливість прийти. Ліза хотіла кинути музику, їй здавалося, що відтепер це не її хобі.

В Рівному вже третій день паде дощ, вчора була перша гроза цієї кровавої весни. Настрій в Лізи була невпевнена, засмучена і розбита. Дівчинка читала книгу , вкрившись пледом. До сумної реальності, з якою вона ніяк не могла змиритися, Лізу повернув звук повідомлення на телефоні. Дивно, вона нікому не писала… Дівчинка взяла в руки телефон, невідомий номер, вона почала читати:

,,Дорога доню! Я пишу з чужого телефону, не знаючи, чи це повідомлення дійде до тебе, чи ні. Сьогодні 19 березня, і я не знаю, чи цей телефон залишиться справним після завтрашнього важкого бою. Не знаю, чи взагалі хтось виживе після цього бою. Тому, пишу, щоб попрощатися з вами, якщо я не виживу. Ліза, я знаю, що тобі пережити це буде важко, але потрібно це зробити, потрібно залишатися вірною собі, і своїм вподобанням. Чомусь, мені здається, що тобі допоможе це зробити музика. Так, як взагалі, мені здається, що все твоє життя буде тісно пов’язане з нею. Звичайно, прислухайся до себе і до своїх почуттів, та не йди на провокації в інших. Особливо, не звертай увагу, на те, що говорить Іванна. Продовжуй займатися музикою, розвивайся, і в тебе все обов’язково вийде. Піклуйся про своїх сестер, допомагай мамі, все я мушу закінчувати. Люблю вас, мої рідні дівчатка! Обніми і поцілуй всіх за мене, і пам’ятай уривок з ,,Казок маленького лисенятка” Ігоря Фарбаржевича:

,, – Лисенятко,- сказало лисенятка лисенятку,- ти пам’ятай, будь-ласка, що якщо тобі важко, погано, сумно, якщо ти змучився – ти просто протягни лапу. І я простягну тобі свою, де би ти не був, навіть якщо там – інші зірки, чи всі ходять на голові. Тому що печаль одного лисенятка, розділена на двох лисенят – це ж зовсім не страшно. А коли тебе тримає за лапу інша лапа – яка різниця, що там ще в світі?”

Я буду завжди поруч, навіть якщо не виживу. Тримайся, доню. Цілую вас! До зустрічі, лисенятко)”

– Ох, тато! – вигукнула Ліза.

Вдома нікого не було, тому дівчинка не могла ні з ким поділитися цією звісткою, останньою звісткою від тата. Вона й сама не зрозуміла, як опинилася за фортепіано, і почала грати ніжну сумну мелодію. Ліза імпровізувала на ходу, вона не думала, щоб тепер заграти, руки грали самі, руки передавали все, що за ці важкі дні назбиралося в голові. Ліза грала, грала, грала і не могла дограти, здавалося, емоції, біль ніколи не покинуть її серце. Вона зрозуміла, що не може жити без музики, що вона до нестями її любить. Ліза була дуже вдячна татові, який допоміг їй стати на правильний шлях і не дав їй кинути музику. Як взагалі вона могла забути свою улюблену фраза, яка була її дороговказом,,Будь собою. Всі інші ролі зайняті”. Дівчинка закінчила грати пізно ввечері, вона встала і пішла пити чай. Ліза була наповнена сумною радістю, вона була гірко щаслива. Їй згадався уривок книги Анастасії Зоріч ,,За пеленою туману” :

,, Він музикант, із зажатими руками, вона грає лише для себе. Вони знайомі два тижні. Вона просить його щось зіграти . Він грає легку п’єску,, Смерть героя” , після того, як він дограв, вона каже йому :

– Тепер ми познайомилися по справжньому.

Тобто він, через легкий твір передав всі свої емоції, почуття, страхи, свій біль і свої мрії. І вона це зрозуміла.”

І справді, для Лізи, як і для більшості любителів музики, музика була мовою, якою можна передати те, що не реально описати словами. Музика для дівчинки була бальзамом на душу.

Ввечері дівчинка пішла гуляти з Лакі, і милуватися красою рідного міста. І вирішила, що почне знов наполегливо працювати в музичній школі, щоб брати участь в конкурсі юних піаністів.

Вранці в школі на дівчинку чекав неприємний сюрприз, контрольна робота з біології, яку Ліза взагалі не розуміла. Це засмутило її, та коли вона згадала, що через тиждень конкурс, настрій швидко піднявся.

Ось і настав цей день. 28 квітня. Конкурс. Ліза дуже хвилювалася і вже майже тиждень не могла спати в ночі. Дівчинка з учителькою ввійшли за куліси.

– А зараз у виконанні вихованки Рівненської ДМШ, Павлик Лізи прозвучить ,,соната” Гайдна, ,,інвенція” Баха та ,,Прелюд” Щуровського. – озвучила ведуча.

– Пора,- сказала вчителька,- в тебе все вийде, не хвилюйся.

,,Ага, не хвилюйся,- подумала Ліза,- як ж тут не хвилюватися? На тебе дивляться сотень очей, критикують журі, а ти повинна не хвилюватися. Легко казати”. З цими невеселими думками Ліза вийшла на сцену. Пролунали перші акорди твору, і… Ліза перестала думати про очі, що дивляться на неї, для дівчинки тепер існувала тільки музика. Вона зіграла блискуче. Поклонилася, рішуче підійшла до мікрофону, о, це щось новеньке, зазвичай учасники зразу йшли за куліси. Раптом пролунав впевнений голос:

– Ці твори я присвячую любому татові і всім, хто загинув, щоб я могла мирно жити, розвиватися, і перемагати в конкурсах. Дякую вам!

Пролунали оплески, Ліза вирушила за куліси. Вона разом із вчителькою вирішили поїсти, так як результати оголосять через дві години.

– Отож, ми хочемо подякувати всім, хто взяв участь у нашому конкурсі. А зараз ми оголосимо переможців. Лауреат першої премії, першої вікової категорії – Павлик Ліза!

Що? Як? не може бути! Ліза мала надію на третє місце, але про перше вона навіть не думала.

– Павлик Ліза нагороджується грамотою та грошовим призом. Вітаємо тебе, ти дуже талановита дівчинка, обов’язково продовжуй займатися музикою, в тебе це добре виходить.

– Дякую. – відповіла Ліза, та цим одним ,,дякую” було неможливо описати те, що вона зараз відчувала.

На наступний день Ліза прогулятися , тому зранку вирушила до Тунелю Кохання. Вона була щаслива, а прогулянка в раю на землі, надихала її творити й далі. Чарівно щебечуть птахи, Тунель Кохання вже майже повністю одягнув літню одіж. Зеленіють листочки, вітер колише гілки, в мирному небі яскраво світить сонце, життя продовжуються, і все буде добре! Головне бути собою, і не зраджувати собі, адже саме так казав відомий письменник Оскар Уальд ,,Будь собою. Всі інші ролі зайняті”. Ти станеш щасливим лише тоді, коли станеш собою.

  1.                                                                                                     05.04.2022
1
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 2 роки

2575

1
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 11-04-2022

Коментувати