Вже ніч настала – дітям треба спати,
М’якеньке ліжко розстеляти
Й подушку міцно обіймати…
Але у світі є скотина,
Бо не людина то – тварина,
Яка у гру жахливу грає,
В дітей дитинство забирає.
І замість ліжка – укриття,
Не ковдра, а міцна стіна,
Сирена, а не колискова,
Яка звучить з усюд довкола.
Боятись діти вже почали,
Бо для війни їх не навчали.
Бо їм би казочки читати,
І в гру веселу зараз грати.
На шахи дітям би ходити,
Акорди на гітарі вчити.
Англійську треба повторити,
Домашні завдання зробити.
Бо дітям би футбол ганяти,
Велосипеди витягати,
Весну і сонце зустрічати…
Але війна! Не час гуляти.
Ви потерпіть…
Ще зовсім мало…
Щоб, як раніш, усе настало.
Щоби садочок, друзі, школа,
Спокійна ніч така зіркова.
І будуть іграшки, і кульки,
І діти дують мильні бульки,
І мріяти про море, і про літо,
І спати у піжамах, а не вдіті…
І не боятись засинати…
В підвал не треба вже втікати…
Ненависть до Москви ще більше відгукнулась,
Бо українські діти – є ті, хто не проснулись…
Так підло вночі на нас напали,
І світ наш в мить одну ви просто зруйнували!
Ми цього не забудем,
До днів кінця, ненавидіти вас будем!
І як же сумно нам стає,
Коли з найбільшим злом, що в світі є,
Веде війну одна країна,
Яка не встане на коліна…
А світ в цей час все споглядає,
І співчуття нам відправляє…
Та небо закривати не поспішає…