Душа так часто плаче не за тим
І обирає тих, хто сліз не вартий.
Здається нам, що з досвідом сумним
Марнується життя і час затратний.
Так нам здається. Вищі небеса
Відвіку правлять по других законах,
Де кожен крок, і слово, і сльоза –
Це дозвіл їх і їхня заборона.
З їх дозволу приймає нас земля
В багатстві, пишній славі чи убого.
І кожен з нас свій жереб відробля.
Нема людей, щоб жили ні для чого.
Прийшли. Живемо. Тихо десь бринить.
Залишене в минулім серце точить.
Перепочила совість щоб на мить,
Душі дозвольте плакати… як схоче.