Я досі не в силах прийняти
Все те, що бачу в новинах:
Як страшно кричала мати,
Впізнавши мертвого сина.
Катовані бідні люди…
Закопані в братських могилах.
І плач, тільки плач усюди,
Де тикали “руським миром”.
А сльози..їх не спинити
Як бачу Ірпінь і Бучу.
І як же тепер із цим жити
Коли така біль пекуча?
А я не могла уявити,
Що ненависть буває такою:
Сильніше кожної миті
Бажаю щоб це сталось з Москвою.
2 коментарі “Як можна так?”
Думаю, ніхто, не може досі збагнути до кінця реальність та жорстокість подій, які відбуваються в Україні.
Цікаво…