Для голосування необхідно авторизуватись

Як спіймати Колобка на мінному полі (у співавторстві з Вікторією Штепурою)

Якщо хочеш вижити, є правила, яких ти мусиш дотримуватися.

Не дивитись у вічі. Не сперечатися. Не ставити питань. Робити, що скажуть. Їсти, що дають. Не розмовляти українською. Не пручатись, коли б’ють. Зберігати тепло.

І головне – ні на що не сподіватися.

Це засвоюєш за лічені години. Коли за спробу щось спитати твого носа розмазують об стіну, а тоді кидають на підлогу й понад годину (а здається – кілька місяців) по черзі копають ногами – суто задля особистої втіхи й розваги – навчаєшся хутко. Аж бігцем.

Бо все, що ти знав колись – це мара. Світу, де є воля, закони і права людини, вже нема й ніколи не існувало. Світ – це камера у підвалі колишньої ментівки. Стіни з обідраною фарбою, знизу глейкі й почорнілі від лепу й плісняви. Шорстка бетонна підлога, що смокче з тебе тепло. Замість повітря – щільна пелена випарів немитого тіла, поту, страху, крові й аміаку від накритого фанеркою пластикового цебра в кутку.

І ніякого «тебе» вже теж не існує. Лише закляклий від холоду, болю, голоду і невигойного страху шматок м’яса. Такий самий, як інші, що сидять і лежать довкола. З вами всіма можна зробити що завгодно – поперебивати кістки, порізати на шмаття, зґвалтувати або пристрелити. І останнє – це, мабуть, найлегше.

Бо ніхто все одно звідси не вийде. Ніколи.

1

– Ти чув, шо «укропи» вночі учудили?

Від шепелявого голосу, що зашерхотів за дверима, Сашко стріпнувся, звів голову й нашорошив вуха, прислухаючись.

Їхня камера була найближча до посту охорони. Якщо сидіти впритул біля одвірку, чутно кожен шерех у коридорі. А він саме там і вмостився на краєчку матраса, кинутого на підлогу.

– І шо? – прогугнявив ззовні другий голос, нижчий і хрипкий.

Слиш, пригнали ж нові БТРи, бачив? «Сімдесяті», ти поняв? Моща! Та от, зранку їх врубають, а два не заводяться. Поки диркали, один загорівся! Прикинь! А там же боєкомплект! Усі драпать, ти поняв?! Екіпаж плигав – шо зайці! Та успіли почепити його на троса, і другий «бетер» потяг геть. Єслі б бахнуло у контори – ти ж представляєш? Так от, дотяг до угла – і тут як гупне! Всі вітрини в магазинів винесло, стіни посікло аж на той стороні вулиці! Прикинь!..- Триндець!..

Убило кого-то?

– Та нє! Пронесло. А ти шо, набухався вчора? Не слишав, як гахнуло?

– Та слишав. Спав уже. Думав, зі «сто двадцятки» стріляють.

– Там же звук другий! Так от, я ж тобі кажу! Даже той «бетер», що тяг, побило! А дальше ще лучше! Одкрили движок у другого, котрий не заводився – а там ласти движку! У хлам!

– І шо то було?

– Та хтозна. Говорять – «укропи». Диверсія.

Сашко нашорошив вуха, долаючи кволість. «Укропи»? Тут, у них? Це вже цікаво!

– Начальство на рогах, ти поняв? – завзято вів далі шепелявий. – Всі патрулі щас дрючать.

– Тепер нам купу нових підозрюваних понакидають, – позіхнув хрипкий.

– А нам шо? Хай кидають… Слиш, а я таким диваном вчора розжився! Сусіди уїхали, хату кинули. Вся вулиця як набігла! Я успів той диван витягти. Хотів і холодильник, та не дали…

Сашко обережно хитнувся на горбкуватому краєчку матраса, пересуваючи закляклу ногу. Покосився на смердючі, ще мокрі плями, що розпливлися посередині.

Сьогодні вночі на цьому матрасі помер дід. Казали, з села. Заарештували як «посібника фашистів» за те, що минулого місяця, коли його хутір був ще під українською владою, дав «укропам» харчів – лантух картоплі й овочі. А тепер оце хтось згадав і доніс. Старигань, певно, ще й вибрикував, і його страшенно побили. Коли кинули до камери, дідок не міг навіть розмовляти, лише скарлючився на підлозі й харчав. Бранці примостили його на матрасі, і він отак пролежав два дні, важко сапаючи й стогнучи. Просили охоронців покликати лікаря, та ті лише посміялись. А вночі дід сконав. Це трапилося ще при наглядачах з попередньої зміни, і ті кинули до камери лантуха, щоб в’язні запхали туди небіжчика. А тоді бридливо витягли згорток, волочачи по підлозі, наче сміття. Лишився мокрий від сечі і крові матрас, на який тепер ніхто не лягає, допоки не висохне. Оце лише Сашко примостився в обніжжі, де чисто. Бо сидіти на бетоні ще гірше.

– … так от, там іще були такі тарілки! Я теж прихопив! – бубонів шепелявий.

– То вам, дурням, повезло, – лінькувато цикнув зубом хрипкий. – Якби казачки побачили – закрили б на підвал до оцих макак. За мародерство і дискредитацію «народної республіки». Указ читав?

– Так вони самі все гребуть, що бачать! Грузовиками у свої станиці одправляють!

– То вони, а то ти!

Здрасьте! А я шо, хуже? Це мій гОрод! Я тут хазяїн!

– Ага, – пирхнув хрипкий. – Танки їхні. «БТРи» їхні. Платять вони. Закони пишуть вони. А ти хазяїн!

І глузливо засміявся.

Сашко мимоволі рипнув зубами – й здригнувся, коли зачепив кутній, що був зламаний.

Хрипкого він добре знав – ходили в одну школу й навіть малими разом ганяли у м’яча. Та поки Сашко отримував атестат і вступав до вишу в Дніпрі, колишній партнер по футболу встиг посидіти на «малолітці» за грабунок. А коли в місті з’явилися росіяни й вчинили заваруху – приєднався до прихильників «Новороссії». Бігав на мітинги з колорадською стрічкою на грудях і бейсбольною битою, і завзято лупцював всіх, хто відмовлявся розмовляти російською – хоч сам балакав суржиком і російської до пуття не знав. Серед пересічних запроданців нині вважався «авторитетом», бо не лише стирчав на блокпостах довкола міста, але й їздив кудись «воювати з украми». Там отримав легке поранення, хутко втік додому й після шпиталю влаштувався наглядачем за в’язнями.

Шепелявий теж був із знайомих. Цей мешкав на сусідній вулиці, працював вантажником на складі, де Сашкова мати була завідуючою, і нестримно пиячив.

Коли Сашка привезли до підвалу, наглядачі його теж впізнали одразу, бо він зі школи не надто змінився – ставний, чорнобровий, з гарним карбованим носом. Але вдавали, що вперше бачать.

Втім, носові вже гаплик – зламали ще під час першого допиту. Та згодом у камері якийсь бувалий у бувальцях дядько-бізнесмен з наколками на руках, за якого теж вимагали викуп, виправив йому хрящі й звелів: «Не торкайся і не дихай! Заросте». І справді заросло. Може, трохи кривувато, та байдуже. Але того бізнесмена невдовзі викупили – якісь знайомі зібрали кошти. А от Сашкові це не світить…

Знову защемило в грудях, коли згадав останній дзвінок батькові. Йому дали телефон і звеліли – поквап, бо коли нам набридне чекати грошей, тобі буде непереливки.

Татків голос у трубці тремтів і трохи не схлипував. Благав зачекати, бо зібрати потрібну суму ніяк не може – адже всі збереження витратив кілька місяців тому на мамину операцію і лікування. Зараз намагається продати машину й будинок. Але стара «дев’ятка», придбана наприкінці вісімдесятих, нині нікому не потрібна, та й хатина на околиці – теж. Онде навіть сучасні двоповерхові особняки стоять порожні! А всі грошовиті знайомі повиїздили «до хунти»…

Сашко ні на що не скаржився – який сенс? Лише слухав мовчки. А тоді глузливо кинув у трубку:

– То що? Ти ж хотів, щоб був порядок і влада? Дочекався? Задоволений?

Слухавку у нього одразу вихопили, і знову побили. Але не дуже сильно: наглядачі були ще тверезі, і їм було ліньки.

Він знову посунувся зручніше й похмуро зітхнув.

От казав же ж батькам, що треба тікати звідси! Казав! Але тато затявся:

– А як же хата, і все інше?

– Та до біса ту хату! – горлав Сашко.

– Як – до біса? Оце все ти наживав? Ще нічого не заробив, тобі легко варнякати – все кинуть! А я все життя горбатився! А спробуй же поїхати хоч на день! Ти бачив, що робиться з кинутими домами? Розграбовують за добу!

От тобі й досиділися!..

Трясця, він же й не збирався цього літа додому! Міг перебути канікули в інститутському гуртожитку! Якби не мамина хвороба й операція! Якби тато не торочив, що «в нас усе спокійно, і всюди порядок»! От і приїхав на свою дурну голову!

Втім, навіть не міг уявити, що тут таке. Навіть коли чув – думав, перебільшують, вигадують лякачки. Ще й однокурсник з Дніпра невчасно запостив світлину, де вони разом у вишиванках і з українським прапором…

Та що тепер жалітися? Запізно! Маємо, що маємо.

Надвечір бранців вперше за день погодували – роздали по півмиски ледь розвареної ячки на воді й дали три хвилини, щоб з’їсти.

Сашко похапцем повигрібав густу гарячу рідину пом’ятою пластиковою ложкою (одноразовою, але вже багато разів митою), намагаючись ковтати так, щоб не втрапляло на тріснуті зуби. Ретельно вимастив залишки пальцем, поки миска не заблищала.

Коли повернувся на матрас, відчув, що всередині потеплішало, й очі злипаються. Якщо зараз не вигадають ніяку роботу, то варто подрімати, бо вночі не дуже виспишся. Надвечір з’являться казаки-донці з Ростову або «госбезпека» – і почнеться! Або ґвалтуватимуть дівчат, або знущатимуться з полонених. На щастя, місцевих «викупників» не надто чіпають, бо скаліченого віддавати не можна, «зіпсований товар» доведеться добивати і втрачати гроші. Проте далі по коридору є камери зі «шпигунами» – а з тими коять таке, що моторошні крики чутно навіть через усі двері. Час від часу звідти витягають за руки-ноги сині спотворені тіла, а зранку когось з «викупників» ведуть відмивати кахляну підлогу і стіни від крові.

Але про таке краще не думати…

Він таки заснув. Геть відімкнувся від яві, тож коли оглушно грюкнули двері – підхопився з відчуттям, що його уперіщило по голові.

– Стройся! Смирна-а!

Сашко схопився, насилу утримуючи рівновагу. Сполохано зиркнув на вгодовану тушу в камуфляжі й чорній папасі, що загромадила проміжок між одвірками. Донці, хай їм грець!

– Гей! Англійський тут знає хто? – гукнув донець.

Бранці перелякано мовчали, лише хитали головами.

– Тут студент єсть, – зашерхотів з коридору наглядач. – Може, он уміє?

– Хто студент? – червона пика крутнулася й повернулась до Сашка. – Ти?

– Я…

– Гуторить по-англійські умієш?

– Трохи…

– На виход!..

На сходах Сашко ледь не гепнувся, бо трусилися коліна. Не міг втямити, що відбувається, і чого від нього хочуть.

Його вивели з підвалу на перший поверх будинку, провели коридором і увіпхнули до кімнати. Через яскраве світло не одразу розгледів, що це не катівня, а кабінет – стіл біля вікна, стільці й шафи.

Посеред кімнати стовбичив чоловік у цивільному – такий незвичний і чужорідний в цьому осередку камуфляжу, зброї і смороду, що Сашко витріщився на нього, наче маля на цяцьку.

Це був юнак – може, трохи старший за Сашка. Метри зо два на зріст, стрункий і достеменно нетутешній: смаглява шкіра відблискувала золотавим відтінком, а визначити національність і навіть расу за обличчям взагалі було годі. В гарному витонченому профілі проглядали і близькосхідні, і азійські риси, і водночас щось потойбічне, як на зображеннях древніх богів на ассирійських мегалітах. Це враження підкріплювало хлопцеве волосся – чорне, хвилясте й дуже довге, наче розбите на окремі в’юнкі пасма, які нагадували поснулих змій. Бічні жмути були недбало зав’язані вузлом на потилиці – так роблять дівчата з дредами, аби не заважали. Але посередині кучері майже досягали пояса, закриваючи світло-сіру літню вітрівку.

І ще на юнакові були білі джинси. Білі, хай йому грець! – хай і трохи запорошені.

Сашко аж розгублено кліпнув: перед очима одразу спливло спекотне літнє сонце й площа з водограєм, по якій гуляють чисті, напахчені, веселі люди. Світ, де можна нічого не боятися, ходити, куди схочеш, ласувати морозивом, щодня митися, зависати в Інтернеті й казати те, що справді думаєш…

Від цієї згадки враз болісно стиснуло горло.

Стусан у спину змусив похапцем ступити вперед. Смаглявий пильно і наче навіть співчутливо зиркнув на нього, трохи схиливши голову набік, наче звір. Сашко з подивом зауважив, що й очі в парубка незвичні – з синім відблиском. Чи то здалося?

Проте молодик одразу ж відвернувся і знову іронічно вишкірився на донців – дебелих, зарослих неохайними бородами, просмерділих перегаром і тютюном. І це остаточно впевнило Сашка в тому, що це істота з якогось іншого, незнайомого світу. Ніхто з тутешніх не зміг би дивитися на окупантів з таким недбалим глузливим спокоєм, без тіні страху. Навіть схотілося гукнути: «Стережися! Не дратуй їх!»

Тіха-а-а! – гаркнуло від вікна, припиняючи збуджений галас донців.

Бурмила розступились, і Сашко побачив за столом чоловіка у новому камуфляжі-«дубку», із сивими скронями, гострими вилицями і нерухомими, безбарвними очима. Колишній мент, що з власної волі перейшов на бік окупантів, нині «слідчий по надзвичайним справам» в «народній міліції», на прізвисько «Нелюд» бо зазвичай провадив слідство методами середньовічної інквізиції за принципом «зізнався – винний». А зізнавались у нього всі. В будь-чому.

Коли гамір вщух, Нелюд сухо, владно пояснив Сашкові: мовляв, затримали іноземця, по-нашому не розуміє, розмовляє лише англійською – отже, зараз я питатиму, ти перекладатимеш. Чітко, слово в слово. Все ясно?

Сашко квапливо кивнув, намагаючись подолати дзвін у вухах від нападу паніки. «Слово в слово» – а чи він зможе? Англійську завжди вчив ретельно, бо мріяв колись поїхати працювати на Захід. Але у цьому підвалі мізки стали, наче тирса… Та ліпше не зізнаватися. Щось та наторочить.

Ім’я в іноземця не питали – певно, слово «name» вже озвучили. Тож одразу перейшли до справи.

Звідки приїхав? З Великої Британії. Навіщо? У складі волонтерської гуманітарної місії. Мета місії? Безпека…

Тут Сашко злякався й подумки заволав: «Тільки не кажи про безпеку цивільних і дотримання прав людини! Тут ніяких прав людини немає! Ще й сам звідси не вийдеш

Смаглявий уважно глянув на Сашка, наче почув – втім, певно, помітив злякане сіпання вуст. Почав повторювати ще раз, повільніше та з чіткою артикуляцією. Слова були не з часто вживаних, проте за мить Сашко з полегкістю збагнув, що звідкілясь їх знає. Мабуть, колись зустрічав і вчив. Квапливо заторохкотів: головна контора місії у Луганську… їхали для інспекції… стосовно суті інспекції вельмишановні панове можуть звернутися до керівництва організації, бо смаглявий не має повноважень їх озвучувати… транспортний засіб зламався, а це селище було найближче…

– Де документи? – просичав Нелюд.

Юнак з вишуканим глумом у голосі, зрозумілим навіть без перекладу, пояснив: його затримували ось ці люди, смикнули за одяг, документи лежали у нагрудній кишені сорочки – от, у цій (він випнув груди й звів двома пальцями відвислий клапоть тканини). Певно, зачепили, й кишеня відірвалася. Він сам це помітив лише тут. Отже, документи або забрали ці люди (смаглявий саркастично тицьнув пальцем у бік донців), або картки випали і тепер знаходяться у невідомому місці у цьому населеному пункті. Телефон? Звісно, був. Але тепер теж нема! (хлопець виразно, наче артист на сцені, поляскав по кишенях, розвів руки у боки й навіть обернувся довкола себе, задравши куртку вище сідниць).

– Брехня! – обурено заревів старший донець, зі стрічкою на папасі. – Петрович, ми у нєво нічо не брали! Ета піндос – ти шо, не бачиш? Піндос, с укроповской сторони! Ішо й «голубок»! Глянь, какіє патли!

І махнув рукою у бік смаглявого, намагаючись вхопити за волосся. Але не вийшло: іноземець стояв, як стояв, проте верхня частина його тіла пливким, якимось зміїно-звірячим рухом ухилилася вбік. Верхня губа погрозливо смикнулася догори, наче у звіра, очі зблиснули жовтавими вогниками. Донець відсмикнув руку й хитнувся назад – здається, навіть не усвідомивши, що саме робить.

– Точно, брехня! – підтримав хтось ззаду свого старшого. – Петрович, дай нам єво на час, а? І ми…

Інші донці теж загорлали, в приміщенні здійнявся рейвах. Сашко зіщулився і сполохано глянув на смаглявого. Той ніби й не усвідомлював, яку спричинив бучу – стояв собі й усміхався з загадковим виразом незворушного Будди. Проте очі в іноземця не усміхалися, а погляд був спрямований кудись у вікно позаду стола. Не на Нелюда, що вже скочив на ноги і теж сварився – а вище…

Наступної миті ззовні хтось загорлав – віддалік, на іншому боці площі, однак чутно. І щось зарокотіло – невидиме з кімнати, бо віддзеркалювала шибка.

Через ґвалт чоловіки в кімнаті це не почули. Почали обертатися, лише коли гуркіт раптом перетворився на оглушливе ревище, що стрімко насувалося з боку площі. Аж тут щось вхопило Сашка за карк і відсмикнуло назад.

Вже летячи до стіни спиною вперед, побачив, ніби в нічному жахітті, як з вікна сиплеться скло, тріскає й виламується лутка й захисний риштак, і разом із білими шматками у низьке вікно, наче корабель у док, впливає величезна морда БТРа. Як рубчасті протектори прокочують по залишкам підвіконня і зминають стіл разом з Нелюдом, наче пластилінові іграшки…

Від удару спиною Сашкові забило памороки. Та коли в ніздрі просотився запах гару й розпеченого металу, квапливо розплющив очі.

В повітрі курилася хмара пилу, проте крізь неї було видно велетенський БТР, що стирчав у кімнаті на боці, заповнюючи її на дві третини – ніби іграшкова машинка, яку малий бешкетник упхав до віконця картонного дитячого будиночку. Броньований ніс-таран втикався у долівку, задраний догори зад наполовину визирав з вікна. Рубчасті колеса з вільного боку ще проверталися, але з іншого вгрузли в проламану підлогу. З протилежного боку борт був засипаний уламками вибитої цегляної стіни. Від металу струмували смердючі хвилі жару.

Сашко збентежено кліпнув очима, не знаючи, чи їм вірити. Трясця, ця махина влетіла у низьке вікно першого поверху, наче підстрибнувши на трампліні! Втім, згадав, що трамплін перед будівлею якраз був: удовж стін громадились захисні барикади, укріплені бетонними блоками.

Лише тепер збагнув, що у кабінеті не лишилося людей. Там, де стояв стіл і юрмилися розлючені донці, нині спинався броньований велет. Але, схоже, ніхто не втік. З-під борта помалу випливали червоні патьоки, стікаючи у пролам підлоги, між капотом і стіною щось кволо шкрябало…

Напад нудоти остаточно привів його до тями. І ще поштовх у бік.

Перед очима майнули білі джинси й чорна хмара розкошланого волосся. Смаглявий іноземець не гаяв часу – гнучким котячим рухом протиснувся між колесами БТРа й стіною, збив ліктем залишки відламаної лутки й зник в отворі вибитого вікна. Був – і нема. Наче тінь.

В Сашка перехопило подих. Втупився в чорну пляму, з якої до кімнати струмувало холодне нічне повітря. Й збагнув, що…

Втім, далі не думав. Підскочив, наче заєць, і кинувся до проламу.

Більше його до підвалу не запхне ніхто! Хай краще вб’ють!..

Коли Сашко проскочив останню вулицю з багатоповерхівками, повітря в легенях скінчилося.

У провулку між приватними обійстями він знесилено впав на узбіччі під квітник. Серце вискакувало з грудей, і він відчував, що зараз спечеться живцем у власній шкірі.

Таки добряче охляв у підвалі! Раніше б таку відстань пробіг заввиграшки!

Диво, що його не помітили патрулі. Та владним структурам, схоже, було не до втікача. Адже у центрі міста коїлось таке, що й на гадку не спаде!

Вилазячи з вікна, Сашко помітив, що іноземець у білих джинсах зчепився з «відпускниками»-росіянами, які мешкали у сусідній будівлі й повискакували надвір. А далі почалася стрілянина, і годі стало розібрати, що до чого. Але Сашко й не дивився, бо головне було – втекти. На щастя, його в цій коловерті ніхто не вбачив, і стріляли не в нього. Тож він навкарачки проповз уздовж будівлі, а далі пригинцем рвонув вулицею, ховаючись за клумбами. Вже відбігши на кілька кварталів, почув позаду потужний вибух…

Схоже, смаглявий молодик був до цього причетний. «Гуманітарна місія», аякже! Точно диверсант! Якби не він, Сашка б теж розчавив БТР у кімнаті. Ох, шкода, якщо його вбили! Окупантів у їхньому місті ще ніхто так зухвало не нагинав!

Трохи відсапавшись, Сашко звівся навкарачки – й знову розгублено закляк.

Про вовка помовка! Йому навздогін простував провулком довговолосий англієць! Точно він – такі довгі ноги в білих джинсах не переплутаєш ні з чим!

Спочатку Сашко хотів був знову сховатись. Йде – то й хай собі. Проте спало на думку: юнак не тутешній, ще й не знає мови. Може, потребує допомоги? Та й Сашкові поміч не завадить…

Тож коли англієць із ним порівнявся – ледь чутно свиснув крізь зуби. Випростався, підвівши руки, щоб не провокувати стрельнути – вже навчився, спілкуючись з окупантами. Пробурмотів англійською:

– Це я. Перекладач. Ти заблукав? Потрібна допомога?

Молодик не сахнувся, взагалі не зробив жодного зайвого руху. Спокійно зупинився посеред путівця, наче зустрів на вулиці сусіду. Хіба посунув зручніше ремінь автомата на плечі. І промовив – з відчутним акцентом, але впевнено:

– Кажи українською. Я розумію.

Сашко розгублено кліпнув.

– А чого ти там?..

– Не хотів, щоб ті знали.

– То ти шо – наш? Чи оце… з діаспори?

– З діаспори, – посміхнувся молодик. – То що ти казав?

– Е-е… І ти справді з іноземної місії?

– Так. З іноземної.

– Візьми мене до своєї місії! – розпачливо вигукнув Сашко. – Я сам тутешній. Знаю все довкола. Я тобі допомагатиму і, якщо треба, дам свідчення на цих потвор! А ти, коли виникне можливість, мене звідси вивезеш на українську територію. Будь ласка! Інакше мене вб’ють!

– Тобто, ти хочеш допомогти у місії? – перепитав молодик. Знову по-звірячому схилив голову набік. Сашко злякався – от зараз скаже: «Та нащо ти мені здався!», розвернеться й піде…

Але рішуче повторив:

– Так! Хочу!

– Добре.

– Але ти мене зможеш потім відправити на той бік? Чи через це може бути міжнародний скандал?

– З ким скандал? З ОЦИМИ? – молодик пирхнув з такою зневагою, ніби мова йшла про якихось мишей. – Відправлю. Ноу проблем.

– А які гарантії? – раптом засумнівався Сашко. – Це ти зараз так кажеш. А потім…

Юнак глузливо пирхнув.

– Які тобі треба гарантії? Вогняні письмена у небі? Я даю слово.

– А воно чогось варте?

– Моє – так, – спокійно промовив довговолосий. – Однак вирішуй сам.

Сашко нервово рипнув зубами. Він ще з дитинства навчився не вірити балачкам. Люди майже завжди обманюють. Але в голосі цього парубка було щось таке…

Чомусь хотілося повірити.

Та й який ще вибір? Намагатися прорватися через лінію фронту і мінні смуги самотужки? Без військових знань і навичок?

– Гаразд, – пробурчав Сашко. – Тоді з цього моменту вважай, що я працюю на тебе… Ні, хвилинку! Не з цього. Спершу мені треба зайти до батьків!

– Навіщо?

– Я ж утік з підвалу! Щойно ці бовдури оговтаються – кинуться мене шукати. Одразу підуть до рідних. Не знайдуть мене – на підвал посадять їх! Втямив?

– Так, – кивнув молодик. – Підвал – це погано.

– Треба їх попередити! Щоб вони терміново поїхали звідси!

– Слушно. Ходімо разом. Показуй, куди.

Сашко майже підтюпцем рвонув провулком – і раптом відчув дивне полегшення. Вкупі з незбагненним, але неухильним переконанням, що все ще може повернути на добре.

Саме цього він зараз потребував найбільше. Щоб хтось отак спокійно, рішуче сказав: «Ходімо разом». Нічому не дивуючись. Не питаючи, куди. Не охкаючи й не нудячи.

Просто – разом. Хоч до чорта в зуби!

2

Щодо «знаю все довкола» Сашко, схоже, погарячкував. Місто лишилось позаду, вони простували якимись путівцями між полями – і він не зміг би визначити, де вони зараз, навіть під загрозою розстрілу. Натомість іноземець, схоже, точно знав, куди йти – впевнено звертав зі стежки на стежку, лише час від часу гальмуючи й ніби вдивляючись в невидимі орієнтири.

Втім, хлопцеві було не до того. Досі пекла тяжка туга після прощання з батьками.

Як же ж вони йому зраділи! І вмовляти їх їхати не довелось – скуштувавши чеснот «народної влади», тепер мріяли лише про одне: опинитися звідси якнайдалі. Та й розуміли, на яку небезпеку наражає їх самих наявність сина-втікача. Тому вже не заводилися про хату та добро – наче ураз змирилися з тим, що все скінчено, вже нічого не врятуєш, то й не варто про це говорити. Мова йшла лише про те, куди саме податись і що взяти з найнеобхіднішого. Вирішили їхати до материної двоюрідної сестри до Люботина, що на вільній території.

Проживемо, – бурчав тато, наче сам себе вмовляючи. – Я добрий інженер, знайду де працювати. Нам багато вже не треба…

Поки чоловіки тягали до машини клунки з одягом, ковдри й посуд, мати, хлипаючи й витираючи очі, принесла тарілку з пиріжками.

– Хлопці, підкріпіться трохи! А, може, чаю поставити?

– Мамо, який чай! – Сашко ледве встиг згадати, що кричати можна лише пошепки. – Часу нема!

У нього в голові весь цей час ніби цокав годинник, і здавалося, що всі довкола рухаються страшенно повільно, і він ледь стримував роздратування й нетерплячку. Адже нині рідна домівка – найнебезпечніше місце для них усіх.

Втім, пиріжка таки схопив. Перші два проковтнув на ходу, майже не жуючи, аж мало не вдавився. Але зупинитися вже не міг – хапнув і третього.

– Не захоплюйся їжею. Після голодування буде зле, – зауважив англієць.

– Треба ж від’їдатися, – пробурмотів Сашко з напханим ротом.

– Еге ж. Щоб за півгодини тобі схопило шлунок, і я тебе далі тяг на карку, – докірливо промовив смаглявий.

Сашко зажурено зітхнув, визнаючи, що приятель має рацію. Але ще половинку все ж таки відкусив.

– Чуєш, а нам із тобою щось із речей треба?

– Дещо б знадобилося.

– Тоді йди, бери! Все, що знайдеш у шафах.

І хутчіш побіг надвір.

– А то хто? Не наш якийсь? – спитав батько, коли вони удвох почали трамбувати до багажника черговий клунок з пожитками.

– З Англії, – відповів Сашко. – Врятував мені життя.

– То ті чорти правду кажуть, що за наших воюють і Штати, і Британія?

Сашко мимоволі всміхнувся. Ти ба! Раніше батько звав «нашими» місцевих колаборантів і навіть зайд-росіян, але тепер вони у татуся вже «ті чорти», а «наші» тепер – українська армія. Добрячий прогрес!

Глузливо пирхнув:

– Я ж сидів тут, на підвалі! Звідки можу знати?

– Але він розмовляє по-нашому!

– Бо з діаспори.

– То діаспора теж воює?

– А вони що, не українці? Тату, пхай уже хутчіш!

Далі довелося вгамовувати маму – коли вона збагнула, що син не зможе з ними поїхати, бо його не пропустять через пости без документів, і знову почала плакати та похапцем збирати їм з англійцем наплічник із харчами. А відтак ще вигадати, як виїхати. Батько повідомив, що на усіх виїздах з селища блокпости, вночі не випустять, а почують, що хтось об’їжджає – стрілятимуть. Тож довелося обережно штовхати машину вручну поза лісосмугою в об’їзд поста, дослухаючись до кожного шереху.

А тепер батькам треба поночі дістатися майже до лінії розмежування, не втрапивши під обстріл! І дочекатися, коли зранку відкриють пункт перетину. І дай Боже, щоб там до того часу не з’явилося розшукне орієнтування!..

Обіймаючи їх, Сашко щосили відганяв думки про те, чи доведеться побачитися знову. І про покинутий будинок, де у вікні горіла самотня лампа – начебто хтось там досі є. Тепер вона горітиме, допоки не перегорить, чи її хтось не розіб’є, увірвавшись до хати з обшуком

Аж тут Сашкові в долоню тицьнув холодний мокрий ніс, висмикуючи з роздумів – це пес Шарик простував за ним слід у слід.

Коли батьки зібралися від’їжджати, постало питання, що робити зі здоровезним, лютим дворовим кудланем, що сидів на ланцюгу. У тітки ж квартира, ще там бракувало дикого пса!

– Ніякий він не дикий, – несхвально пробурчав англієць. І перш ніж хтось встиг його спинити, підійшов до Шарика. Присів і почав чухати за вухами, а тоді розстібнув нашийник. Пес, схоже, так отетерів, що навіть не гавкнув. – Візьмемо з собою. Собака зайвим не буває.

Як не дивно, Шарик нікуди не втік. Тупцяв за ними, наче припнутий, і час від часу тицяв носом то Сашка, то англійця – ніби хотів упевнитись, що вони нікуди не зникли.

Смуглявий замінив білі штани, надто помітні у темряві, на темні Сашкові джинси, що були на нього трохи закороткі – проте зараз така мода, що цілком зійдуть за бриджі. Та навіть у похідному вбранні не став менш примітним. Певно, цього довговолосого у що не вдягни, все одно буде виглядати наче актор в образі. Чи, може, так і треба? Бо нікому навіть на думку не спаде, що молодик із такою зовнішністю може бути диверсантом.

Та ще б знати, куди вони прямують!

Часом вони йшли полями навпростець, часом путівцями, тоді знову полями. Куди – Сашко навіть не уявляв, і до пуття не розумів, як супутник примудряється орієнтуватися серед темряви й непевних силуетів довкола. Але надто втомився, аби про щось перейматися. Залишків сил вистачало лише на пересування ніг.

Часом вони рухалися дуже повільно, кривуляючи й зупиняючись, і тоді англієць вимагав, щоб Сашко рухався за ним слід у слід – точнісінько за хвостом Шарика, який теж уже втомився і шкутильгав за смуглявим, майже тицяючись йому писком у п’яти. А сам сканував місцевість якимось приладом – принаймні, у руці щось ледь помітно блимало. Якийсь новітній буржуйський металошукач? Але питати було незручно, щоб не відволікати.

Лише коли вони знову вийшли на більш-менш рівний путівець, Сашко поцікавився:

– То ми до Луганська йдемо?

– Ні, – відповів англієць.

– То добре, бо я хочу вибратись звідси до наших. Я боявся, що ми поїдемо до Луганська. До речі… а як тебе звати?

І сам трохи не засміявся. Бач, вже разом побували у деяких бувальцях, але Сашко досі не знав, яке в цього довговолосого ім’я. Якось і не виникало потреби.

– Називай мене Дракон, – пробурчав той.

– То твій позивний?

Хай буде Позивний, – погодився англієць.

– А з тобою є інші диверсанти?

– Я не диверсант, – заперечив іноземець, – принаймні не тут.

– А ту штуку з БТРом ти утнув?

– Не я.

– А хто?

– Випадковий збіг обставин, – відповів Дракон. Але якось підозріло пирхнув.

– Та ну! Не буває таких збігів!

– Інколи трапляються.

– А куди ми йдемо?

– На пасіку.

– На яку?

– Це таке місце, де тримають і розводять бджіл, – пояснив Дракон з глузливою чемністю. – Міні-ферма для хатніх комах. Комашки мешкають у гарненьких зручних будиночках, а люди про них дбають. Це називається пасіка.

– Я знаю, що таке пасіка! – ображено скривився Сашко.

– То чого питаєш?

– А що ми там робитимемо? Чи на тій пасіці загін ваших? Тобто, наших? – не здавався Сашко.

– Нас там двоє, – відповів англієць.

– Двоє? Тобто, ти і я?

– Ні. Я, ти і ще одна особа, – пояснив смаглявий і розсміявся. – Тобто, тепер вже троє. Ти допитливий, наче мала дитина!

– Мушу я ж хоч щось знати! Бо ти ж мене взяв із собою… Хочу знати, куди ми йдемо.

– На пасіку, – відповів Дракон. – Я ж сказав.

На стару пасіку прийшли на світанку.

Ця ніч була неймовірно довгою – ніби тривала кілька діб, протягом яких жодного разу не сходило сонце. Але коли розвидніло, Сашкові здалося, що він бачить дивний кольоровий сон.

Рожеве небо, сходить сонце, цвіркуни у траві, від землі й трави пливуть свіжі п’янкі пахощі. Навіть руїни старої мазанки після підвалу не здавалися страшними. Три стіни хатинки вціліли, і стодола теж встояла, але дах почасти обвалився, а вулики було побито. Неглибокі, але рясні вирви від вибухів вже замуляло дощами, і металевий хвостовик, що стирчав біля тину, був рясно заляпаний багном.

Самотня курка дзьобала щось на подвір’ї. Шарик хотів було прогнати пташку, але зупинився, озирнувся, запитливо глянув на Дракона. Курка лише на мить звела голову, байдуже подивилася на собаку і знову почала дзьобати спориш. Шарик пішов до старезної собачої буди, зазирнув у неї й гидливо збрижив писка – вона йому не сподобалась.

Сашко роззирався довкола й навіть не кліпав. Боявся, що кліпне – і знову прокинеться у смердючому підвалі. Але очі вже злипалися.

– Певно, спати хочеш? – запитав Дракон.

– І їсти, – посміхнувся хлопець.

– З’їж скибку хліба і трохи сала. Не ковтай, як ота курка, постарайся добре прожувати, – порадив англієць. – І алкоголь поки не пий, – додав, побачивши, що Сашко витягає з клунка пляшку настоянки.

– У підвалі морили голодом, і ти їсти забороняєш, – визвірився Сашко. Навіть сам здивувався: у полоні весь час тримався незворушно, не дозволяючи собі зайвих емоцій, а тут, на волі, раптом прорвалося ледь стримуване роздратування. Схоже, від втоми і голоду нерви геть розладналися. – Їжі ж тут багато, он город не копаний, картопля ще у землі! А може, таки трошки бахнути? А то я щось… не той… Ти не уявляєш, що таке – той підвал!

– Алкоголь від психологічних травм не лікує, – незворушно відповів англієць. І додав: – Уявляю.

Сашко зніяковів. Ба й справді, що він знає про цього хлопця? Нащо на нього лютиться? Тому поквапився примирливо запитати:

– Чуєш… а ти справді якийсь солдат? Я бачив, як ти бився з орками. Але твоє оце… Зачіска у тебе не військова…

– Іди спати, – відповів англієць, – до стодоли.

Сашко прокинувся, почувши дівочий голос. Наступної миті впізнав і м’який баритон Дракона. Обидва говорили незнайомою мовою – такою ж дивною й нерозпізнаваною, як і раса іноземця.

Сашко тихенько підповз до шпарини в стіні, визирнув назовні. На призьбі руїни будинку сидів Дракон і палив цигарку. Поруч вмостилася дівчина – дуже молода, ніби ще старшого шкільного віку. Дивно, що вона нагадувала англійця, наче рідна сестра, – хоча було годі навіть уявити, що цей невимовно екзотичний молодик може мати копію. Єдина різниця, що він був високий, а вона маленька й тендітна.

А ще Сашко з подивом помітив, що вона вбрана в його старий одяг. Темно-зелені штани були підкочені, бо задовгі, з-під каптура чорного балахона виглядало пасмо хвилястого смоляного волосся.

Сашко трохи розгубився. Аж ніяк не очікував зустріти тут дівча!

Але вже прокинувся, тож ховатися далі сенсу не було. Та й час вже щонайменше пообідній…

Він вийшов зі стодоли, вибираючи сіно з волосся. Лише зараз помітив, що на небі збиралися хмари, піднявся вітер. А ще знову страшенно кортіло їсти, шлунок аж пекло.

Дві пари синіх очей уважно поглянули на хлопця. Сашко привітався й назвався. Дракон хитро усміхнувся й відрекомендував дівчину:

– А це моя сестричка Зміючка.

Сашко мимоволі зашарівся.

Ще раз нишком скинув оком на смагляву дівчину, і в думках майнуло: «Яка ж ти зміючка? Ти русалонька…»

Вона глянула на нього здивовано і водночас співчутливо, й схилила голову набік, точнісінько як Дракон.

– То ви брат і сестра? – перепитав Сашко. Щоки і вуха раптом запекло – наче вся кров зібралася у голові й закипіла. Аж сам собі здивувався.

– Так. Майже двійнята, – відповів Дракон.

– І що, отак разом і тут щось робите? – промимрив Сашко.

Двійнята перезирнулись і розсміялись.

– Як бачиш, – відповів іноземний вояка.

Сашко раптом відчув, як у горлі застрягає гірка грудка дошкульної образи. Ти ба, які зарозумілі! От чого регочуть? З нього, чи що? Дивляться на нього, як на істоту з «третього світу»? Адже всі іноземці такі, навіть найкращі! Живуть у своєму впорядкованому, багатому світі, де не знають, що таке справжня біда, тому й почуваються наче королі! Вважають, що кращі за всіх, і їм вільно отак насміхатися з «тубільця»…

Хлопець обурено глипнув на дивних англо-азіато-українців, відвернувся й попростував до стодоли за харчами. Бо страшенно кортіло їсти, та й ці, які б там не були крутезні вояки, а напевне теж зголодніли. І краще не виказувати емоцій, а то ця дівчина напевне вирішить, що він – якесь дурбецало

Щосили намагаючись вдавати незворушність, Сашко приніс клунок із харчами до руїни будинку. Роззирнувся, міркуючи, що робити далі. Аби щось приготувати, треба запалити вогонь у грубці й видобути води з колодязя. Проте біля колодязя немає цебра, лише шмат іржавої линви. І сірників серед припасів немає – чомусь про це вчасно не подумав. Але Дракон палив цигарку, отже, якусь запальничку вони мають. Тепер знайти б якусь мотузку й бодай щось схоже на цебро, а ще дрова чи вугілля. Шарик лежав біля ніг дівчини й спостерігав за юнаком. Та коли Хлопець приніс клунок пес підвівся й принюхався. У клунок не ліз лежав поруч оберігав, мабуть від курки, що невимушено знову дзьобала щось на подвір’ї.

Сашко збентежено затупцяв подвір’ям, зазираючи то в криницю, то до сараїв. Вугілля зрештою знайшов, накидав у мішок, приніс до груби. Оберемок бадилля на розпалення набрав у садку.

Брат і сестра з цікавістю спостерігали з ним, сидячи на призьбі й передаючи одне одному цигарку. Сашко не любив, коли дівчата палили, і це його дратувало. Та й їхній недбалий вигляд також. Ти диви, розсілися, наче на пікніку!

Сердито запитав:

– Ви тут давно ховаєтесь?

– Два дні, – відповів Дракон.

– І що, побутові проблеми вас не цікавлять?

– Вбиральня отам, за сараєм, – повідомив смаглявий. – Стіни цілі. Що ще треба?

– А вода? Якась мотузка? Якесь цебро? – Сашко відчував, як від голоду муляє у шлунку, і від цього дратувався ще більше.

– Вода в колодязі, – зазначив Дракон з хитрою усмішкою.

– І як її дістати? – Сашко впер руки у боки.

– Спуститися туди, – пирхнув Дракон. Підвівся, віддав недопалок сестрі, підійшов і зазирнув до колодязя. Навіть принюхався, наче справжній звір. Шарик пришкандибав услід за ним, став на задні лапи й собі зазирнув до темного вогкого провалля.

– Цебро там, – повідомив іноземний вояка.

– Чудово! – розлючено пирхнув Сашко. – Треба спуститися й дістати.

Дракон знову глянув у колодязь, а тоді глузливо скинув на нього оком. Мовляв, якщо сам знаєш, що робити – то чого питаєш?

Сашко приречено зціпив зуби й почав знімати куртку й футболку. Скинув кросівки, знову зазирнув до колодязя. Лізти у непроглядне провалля, з якого відгонило цвілим холодом, анітрохи не хотілося. Але ж…

Зміючка також підійшла, тендітні пальчики зім’яли недопалок. Але як вона його викинула, Сашко не побачив. Іронічно спитала:

– Вирішив утопитися?

– Ні, цебро дістати, – хлопець знову зніяковів і водночас розізлився. Навряд чи він зараз спроможний демонструвати ефектні зразки акробатики – а ця парочка наче навмисно приперлася з нього поглузувати! Ще й це дівча!

– А-а! – замислено усміхнулась вона. Струснула головою, й відкинула назад каптур. Довга, товстезна, недбало заплетена коса вивільнилася й ковзнула їй на спину й нижче, наче в принцеси з мультфільму. Сашко аж закляк з подиву – він ніколи не бачив у дівчат волосся такої довжини. Якщо розпустити, то, мабуть, спадатиме трохи не до колін! Кучері у Зміючки були такі ж, як у її брата – чорні, хвилясті, блискучі й напрочуд густі. Справжнісінька русалонька!

– А ще треба вогонь розпалити, – промимрив він і знову почервонів.

– Навіщо тобі марудитись? – здивовано запитала дівчина. – Онде є їжа й пляшка води. Та й десь там дощова у діжці.

Сашко глузливо скривився. Іноземці, що з них узяти! Звикли, що їжа – це дещо звичайне, вже нарізане й готове до вжитку у пластикових паках в супермаркеті. Проте у цих краях із супермаркетами сутужно. Та й загалом із харчами теж.

– Я хотів картоплі накопати й зварити. І яйця на салі підсмажити. У сараї бачив на сідалі – курка знесла. І салат зробити, мама огірків накидала. І… ви ж також їсти хочете. Певно… – випалив і зашарівся.

Дві пари синіх очей поглянули на нього здивовано й зацікавлено.

– То ти нас хочеш нагодувати? – запитав Дракон.

– Ти ж мене найняв… хочу бути корисним, – пробелькотів Сашко, наче виправдовуючись.

– Добре! Тоді йди розпали вогонь, а я дістану цебро. Бо ти таки точно втопишся.

Дракон промовив це так буденно, наче лазити в колодязі без мотузки й страховки для нього – щоденна розвага.

– У мене нема сірників, – повідомив Сашко.

– У мене є, – відгукнулася Зміючка й рушила до руїни будинку, де дах уцілів лише над грубою.

Коли Дракон скинув одяг, Сашко мимоволі заздрісно рипнув зубами. Він і сам був хлопець нівроку, проте в цього молодика м’язи були наче виплавлені з заліза. Рухаючись зі своєю звичною котячою прудкістю, смаглявий щез у колодязі ще до того, як Сашко встиг запропонувати його підстрахувати, і вже за мить викинув звідти ланцюг і цебро. Вистрибнув брудний, у багнюці, огледів себе й розсміявся. Пес завзято застрибав довкола, радий, що новий друг повернувся з небезпечного місця. Дракон причепив цебро до линви – добре, що хоч її ніхто не відрізав! – витяг води й вилив на себе, змиваючи бруд. Аж тут над головою у товщі чорних хмар над головою розкотисто прокотився грім, і по листю яблунь зашурхотів рясний дощ.

Сашко вхопив речі в оберемок і притьмом гайнув до хати. Там побачив, що поки він спостерігав за братом, сестра розпалила вогонь у вцілілій грубці. Ще й так, що вугілля вже встигло розпектися до червоного! Може, хлюпнула туди якимось розчином? Спробуй отак розпалити відвологле кришиво без бензину й дров, на самому бадиллі!

Сашко порався біля груби з задоволенням, нарешті почуваючись потрібним. Дракон приніс води, вона була жовтавою, але помити овочі годилася. А от пити її некип’яченою, мабуть, було не варто.

Хлопець приготував обід й відніс усе до сараю, де був дах. На широку дошку – вона була гнилувата, тому мародери на неї не спокусилися – постелили скатертину, в яку мама загорнула харчі. Самі зручно влаштувалися довкола.

Вперше за казна-якийсь час Сашко відчув себе майже як у мирному житті. Ніби пікнік на природі – пахощі стиглих яблук, затишний шурхіт дощу над головою, скатертина, справжні тарілки, друзі поруч, пес, що вимогливо стукає хвостом по долівці, випрошуючи частунок. І ще ця дівчина – незвична й екзотична, з розкішною чорною косою і синіми очима, така гарна й приваблива, що від неї важко відірвати погляд, і аж чомусь щемить у грудях…

Але саме це незвичне відчуття спокою бентежило найбільше. Надто все здається мирним і добрим. Та якщо втратити пильність…

– А нас орки тут не знайдуть? – зрештою не стерпів Сашко.

– Ми дізнаємося, якщо вони наблизяться на відстань кілометра, – відповів Дракон.

От дивний він, цей англієць! І сестра його також дивна! Але чому саме дивні, хлопець ніяк не міг збагнути.

Сашко витяг пляшку з вишняком. У мами вишняк завжди виходив смачнючий і п’янкий, варто було відкоркувати – по сараю полинули звабливі солодкі пахощі.

– Вам можна пити? – спитав він Дракона.

– Наливай, – кивнув той. – Але трошки, вночі у нас робота.

– Будете знову БТРи ламати?

– Та не ламав я того БТРа, – лінькувато проказав Дракон.

– Але ж ти щось знаєш? – напосідав хлопець.

– Знаю, – кивнув довговолосий.

– Але не розкажеш? – вдавав ображеного Сашко.

– Розкажу, – усміхнувся Дракон, – тільки от придумаю, як саме. Якщо ти вирішив приєднатися до нашої місії, то мусиш знати завдання.

– Але ж ми не їдемо до Луганська, до тієї місії, – нагадав Сашко.

– Перекладач! – глузливо посміхнувся Дракон. Скуштував вишняк, похвалив: – Смачний.

Сестричка Зміючка схвально кивнула.

– Місія не як організація, а як операція? – здогадався Сашко. Тож він вв’язався у якусь таємну операцію проти орків? – Я за! Треба надерти дупи тим гадам!

– Та вже ж треба розповісти, що до чого. А то зараз вигадаєш зайвих подвигів, – усміхнулася Зміючка й простягла спорожнілий стаканчик до Сашка. – Ще, пліз!

– Ти не захоплюйся, – попередив сестру Дракон.

– Та кажіть уже, що ми тут робимо? – Сашко заховав пляшку за спину, натякаючи, що не буде наливати, поки йому не скажуть правду.

– Ми? – вигнув брову англієць. – Добре, таки ми. Отже, деяка штукенція кілька днів тому гепнулась поряд з твоїм містом. Нам треба її відловити й забрати.

– А що це? Якась таємна зброя?

– Ні. Як то по-вашому… метеорит.

– М-метеорит?

– Еге ж.

Сашко розгублено закліпав очима. Був готовий до чого завгодно: закладати фугаси, підривати склади з боєзапасом, псувати ворожі БТРи, ба навіть розклеювати листівки Але таке?!

– Тут війна, а ви шукаєте метеорит?! – злість і образа різонули так, що Сашко аж задихнувся. – Божевілля! Ви не помітили, що тут робиться? Я гадав, ви хочете нам допомогти! Будете щось робити проти окупантів! А ви шукаєте якусь байду?! Не бачите, що тут людей вбивають і катують?! Чи не хочете бачити? Вам там за кордоном байдуже, що у нас тут люди вмирають?

– Не байдуже, – з натиском відповів Дракон. – Але це ваша війна. Ваші військові тримають оборону. Ми не можемо втручатися.

– Я думав, що ви миротворці, – похнюпився хлопець. Рвучко встав і почав збирати брудний посуд.

– Ми лише хочемо забрати камінець, який порозбивав БТРи, поки він ще на стороні вашого ворога, – пояснив Дракон. – Бо коли він добереться до позицій твоїх співвітчизників… А він, схоже, прямує саме туди.

Чому? – Сашко з подивом і страхом втупився в сині очі іноземця.

Бо там стріляють. Вибухи – це викид енергії. Йому байдуже, що саме руйнувати. В нього зараз нормальні реакції трохи порушені від струсу, і він некерований.

– Тобто… ця штукенція буде нищити нашу техніку? – Сашко з подивом і страхом втупився в іноземця.

– Так, – підтвердив той.

– То що це за штука така? Як-то вона сама пересувається? То що, якийсь прибулець? «Чужий» – сто двадцять п’ять? Ви мені голову морочите?

Анітрохи. Він дійсно впав з космосу.

Сашко струснув головою. Здається, його щось не туди понесло після вишнівки. Насправді, певно, все набагато простіше й реалістичніше.

Тобто, це якийсь космічний робот зі штучним інтелектом? Гепнув з орбіти, і тепер трохи пошкоджений?

– В цілому аналітичні висновки непогані, – усміхнувся Дракон. – Головне вловив вірно. Робот? Хай буде робот.

– Але… він же мусив згоріти в атмосфері! – Сашкові чомусь згадалася шкільна астрономія.

– Він добре захищений, – пояснив Дракон. – До того ж під час падіння не зовсім втратив керування. Окей, ми спати. Вночі полювання.

– А де?

Тобі нема різниці. Ти забезпечуєш тил.

Смуглявий вхопив ковдру, згріб залишки сіна під стіною й почав там моститись. Зміючка співчутливо глянула на спантеличеного хлопця й рушила до брата.

То й не треба! ображено пробурчав Сашко.

А тоді подумав – зрештою, байдуже! Все одно диверсант із нього, щиро кажучи, ніякий. В цій компанії він годиться хіба на посаду кухаря. От і буде куховарити, допоки Дракон не вивезе його на вільну територію, як обіцяв. А там цей дивак хай хоч шукає метеорити, хоч реанімує динозаврів, хоч вистежує йєті – йому, Сашкові, по тулумбасах!

Шарик наївся, й також посунув до чужинців вмостився біля дракона спати.

На вечерю Сашко планував накопати й зварити картоплю, присмачити її салом і нарізати салат. А якщо знайде на городі бурячки й капусту, то може навіть почастувати цих іноземних нахаб борщиком.

Йому завжди подобалося куховарити, і копирсання зі звичною справою тішило й заспокоювало. Втім, лише до того часу, допоки не накочувалися тривожні думки. Як там батьки? Чи їм вдалося подолати блокпости й переїхати на вільний бік?

Дізнатися про це наразі було неможливо: ані Дракон, ані його сестра не мали мобільних телефонів. Вони сказали – щоб не вистежили, адже наявність мобільного пристрою у тому чи іншому місці нині можна легко визначити. Але від цього Сашкові було не легше. Від самої думки про те, що його батьків могли затримати й запроторити на підвал, у нього починався напад паніки. Уява одразу малювала найгірше – таке, що краще взагалі не уявляти. Адже вони вже будуть не «викупники», як він, а родичі втікача! Це зовсім інша категорія бранців, і набагато гірші наслідки…

Від цього вже за півхвилини йому ставало так зле, що він не знав, куди подітись. Серце починало уривчасто калатати, ніби намагалось вискочити з грудей, в голові паморочилось, він насилу усвідомлював, що саме робить, і нестерпно кортіло кудись бігти, про щось дізнаватись…

Власне, деякий варіант щодо «дізнатись» існував. Вони домовились, так: якщо батьки безперешкодно перетнуть лінію розмежування, то одразу зателефонують бабі Галі, батьковій тітці. Це б не спричинило жодних підозр звичайний дзвінок від родичів. Але ж до баби зараз не побіжиш! Сашко сподівався, що Дракон десь розживеться мобілкою, і можна буде зв’язатися з батьками напряму. Навіть не міг уявити, що іноземці, перебуваючи в чужій країні, не мають телефонів!

Але нині все заплутувалося дедалі більше, і він взагалі вже не знав, що й думати! От наприклад, зараз: іноземці чудово знають, що він втікач, і його шукають. Проте полягали спати й навіть не виставили охорони! Хіба диверсанти так роблять? Та й будь-які люди, що мають здоровий глузд? Чи вони його, Сашка, вважають охороною? Звісно, він пильнує, але що робитиме, якщо хтось нагодиться?

Щоб бодай якось заспокоїтись, він намагався відволіктись роботою. Коли дощ трохи вщух, подався на город за картоплею. Лопати або вил ніде не знайшов, а нишпорити в сараї не хотів, аби не розбудити своїх дивних друзів. Добре, що відкопав під напівзруйнованою стіною сапку, нею й управлявся. А ще сходив до кукурудзяного поля, яке було неподалік, і наламав стиглих качанів. По черзі нанизував їх на залізний патичок і обсмажував у грубці над гарячим приском, наче у грилі.

Але його все одно сіпало, і страшенно кортіло бодай з кимось поговорити. Проте Шарик пішов спати на сіно до англійців, у дворі була лише курка. От Сашко й розмовляв із нею – пошепки, щоб ніхто не почув…

Двійнята прокинулись, коли почало сутеніти. Дракон вийшов із сараю, глянув на небо: хмарки розійшлися, півмісяць уже з’явився на обрії. Шарик виліз услід, підійшов до Сашка, тицьнув мокрим носом у долоні.

– Голодний? – хлопець погладив пса. – Зараз, друже. Я тобі трохи каші зварив, намішаю зі шкварками, буде смакота. А ти їсти хочеш? – запитав у Дракона. – Я картоплі наварив!

Дракон зволікав з відповіддю, ніби розмірковуючи. Та зрештою пояснив:

– Ми не їмо так багато. І не перед роботою.

– Я думав, навпаки, перед розвідкою схочете чогось смачненького, – розгубився хлопець.

– Я сонний коли їм, – відповів Дракон, наче навіть вибачався.

Сестричка Зміючка теж з’явилася надворі. Скинула оком догори, кивнула братові:

– Як ти й казав, ніч буде світлою.

– Це погано? – запитав Сашко.

– Не дуже добре. Тут усюди пости з нічною оптикою, – пояснив Дракон.

– То, може, не ходіть?

– Треба, – зітхнув англієць.

Зміючка кивнула, погоджуючись. Її коса уві сні розплелась, і довжелезне волосся огортало тоненьку фігурку, наче плащ. Дивина, та й годі! Мавка, русалка, неземна істота, все, що завгодно, тільки не людська дівчина! А Дракон тоді хто? Лісовик? Дух, що набуває людської подоби?

Сашко посміхнувся власним думкам. Дівчина скочила до груби, зазирнула до казанка, витягла ложкою шмат картоплі з салом, скуштувала:

– Смачно! Ти так добре готуєш! – дівчина захопилась частуванням, певне вона не ставала сонною після їжі.

Сашко знову почервонів.

Дракон і собі спробував картоплю:

– Дійсно смачно, цікава комбінація.

Від цих іноземців таки можна було очманіти! От чому вони зібралися йти поночі й по холоду лише в штанях та футболках? Зміючка підрізала свої штани, щоб не треба було закочувати. Дракон інструктував Сашка:

– На ніч загаси вогонь і заховай усе, що може видати твою присутність на пасіці.

А тоді погладив Шарика й промовив:

– Ти тут старший! Якщо що, тягни його подалі.

Сашко мимоволі набурмосився. Знову оці Драконові кпини! Пес за старшого, ти ба! Ще й Шарик нібито киває у відповідь! А смуглявий пояснив:

– Якщо пес почне нервувати й показувати тобі, що треба йти – біжи за ним. Там, куди він тебе приведе, чекай на нас. Ми не затримаємося довше, ніж до завтра по обіді.

Заждіть! – сполохано сіпнувся Сашко. – Ви мене тут отак кинете, без нічого? Може, лишите автомат? У вас же два…

Дракон глузливо вишкірився.

– А ти вмієш стріляти?

– Вмію! Я колись…

Сашко затнувся. Так, колись стріляв у тирі, але не з автомата. Проте яка різниця? Цілься й тисни на гачок! Головне – міцніше притулити до плеча, бо в автомата сильніша віддача…

– Гаразд, – раптом погодився Дракон і простягнув йому зброю. – Тримай. Припустимо, отам під деревом ворог. Твої дії?

– Що?..

Гаплик, друже, тебе вже вбили. Бо заміть діяти ти лупаєш очима й патякаєш. Добре, ще раз. Ворог!

Сашко перехопив автомат, розвернувся, сіпнув догори ствол…

– Стоп! Убитий. Стовбичиш просто на лінії вогню, наче опудало. І ти, здається, намагався стріляти? А з чого?

– Е-е…

– Запобіжник. Ти навіть не намагався його зрушити. З такою само користю можна стріляти з дрючка. Ох, оце мені ще халепа!.. Стань от сюди! Дивись! Припустимо, ворог звідти…

Дракон вихопив у Сашка автомат і пливким рухом ступив за ріг сараю, водночас зрушуючи запобіжник і зводячи ствол. Присів на коліно, трохи висунувши з укриття край дула і одне око з вилицею – але так, щоб усе це було прикрите буйними чагарями. Далі ковзнув за сараєм, визирнув з іншого боку. Стрибнув «рибкою» за кущі, перекотився за шмат бетонної балки, наставив автомат у бік умовної загрози… І все це суцільним, невпинним рухом, майже без зупинок, ніби перетікаючи з одного місця на інше – раніше, ніж будь-хто б встиг прицілитись або взагалі збагнути, що це рухається в куширах.

Лише коли смуглявий встав і обтрусив коліна, Сашко збагнув, що дивився на цей «показовий виступ» із роззявленим ротом, наче мала дитина. Хутенько стулив пельку, не знаючи, що й сказати.

– Це я рухався повільно, щоб ти бачив послідовність, – пояснив Дракон. – А взагалі це робиться отак…

Крутнувся на місці й зник. Тобто, Сашко збагнув, що англієць знову гайнув за сарай і далі до пасіки, але перед очима лише майнула розмазана пляма – ніби щось бачив, але не розгледів, що саме. Хіба кущі лободи трохи хитнулись, розвіявши в повітрі сіру хмарку стиглого насіння.

– А кущі треба хитати лише ті, де тебе немає, – повчально промовив з-за плеча м’який баритон. Сашко аж підскочив на місці та від несподіванки мало не прикусив язика.

– Ти… звідки?.. Ху-ух!.. налякав…

– На! – Дракон скинув з шиї ремінь автомата й тицьнув зброю йому до рук. – Уперед!

– Що?..

– Повторюй.

– Е-е… я так не зможу…

– Одразу ніхто не зможе. Вчися. Будеш трохи здатний про себе подбати. А то на тебе тяжко дивитись, – в голосі Дракона раптом прорізались незвичні командні ноти. – Візьми зброю як слід! Не розкорячуй лікті, оцю руку сюди… Отак! Маршрут «сарай-пасіка-кукурудза».

– Що, аж туди?

– Так. Це найбільш зручний напрямок відступу, якщо хтось заявиться. Заразом потренуєшся.

Сашко глипнув у бік кукурудзяного поля. Йому здалося, що нічого зручного в цьому шляху немає. Краще вже бігти до садку, бо там дерева. Проте для тренування, певно, згодиться.

– Готовий? На «три». Раз, два, три… гоу!

Останнє, що майнуло у Сашка в думках – яким же бовдуром він, певно, виглядає перед красунею-русалонькою. Здається, він навіть загальмував, але потужний поштовх у плече відкинув його майже до стіни.

– Пішов, не застрягай! Запобіжник! Ціль! Оберт! Гоу!

І далі вже думати не було коли…

– Для цивіла непогано! – пробурчав Дракон після п’ятої чи шостої пробіжки – Сашко вже так засапався, що втратив здатність рахувати. – Хіба що потолочив лободу. Але навряд чи хтось буде придивлятись. Запобіжник на місце! Отак!

– А я б у нього забрала автомат, – раптом задумливо зауважила Зміючка.

– Чому? – обурено форкнув Сашко, досі важко відсапуючись.

Щоб не було летальних наслідків.

– Е-е… я щось не зрозумів! – Сашко аж сіпнувся від роздратування. – Ти що, аж така пацифістка? Але якщо…

Бач, – втрутився Дракон, – коли цивільна людина має зброю, в неї виникає… як це сказати? Хибне відчуття безпеки і власного всесилля. Тобі ввижається, що ти маєш засіб захистити себе від будь-яких ворогів. Через це стаєш необережним. Замість того, щоб ховатись і уникати сутички, лізеш геройствувати. І вуаля – тебе вбивають.

– Неозброєна людина має більше шансів вижити, – додала Зміючка. – Бо вона обережніша і уникає зайвого ризику.

– Але якщо проти тебе озброєні люди…

Мусиш не потрапляти їм на очі.

– Але ж це вороги!

Так, вороги. Але ти поки що не вояк. Ти потенційна жертва. А зі зброєю гарантована жертва.

Сашко розгублено закляк. Лише відчував, як у скронях важко калатає кров після біганини, і гірко сіпаються вуста.

– Пробач, – м’яко промовила Зміючка, поглянувши на його заклякле обличчя.. – Я не хотіла тебе образити. Але ти мусиш вірно оцінювати реальність, а не перебувати в ілюзіях. Зараз тут війна. А на війні ілюзії завжди призводять до смерті.

– Бо невірно оцінюється обстановка, – кивнув Дракон. І теж уважно подивився на Сашка. Нібито чогось від нього чекав.

– Гаразд, – понуро процідив Сашко. – Я зрозумів. Добре, обійдуся й так.

І скинув з шиї ремінь автомата.

– Ні. Хай буде в тебе, – раптом звелів Дракон.

Сашко ошелешено глипнув на нього.

– З чого це ти передумав?

– Бо ти вже дещо втямив, – відповів той. – Так?

Здається, втямив, – пробурчав Сашко.

– Тоді, гадаю, не наробиш дурниць. Краще не здіймати галасу, це лише на крайній випадок. І ще. Ану, швидко скажи «двадцять два» три рази.

– Двадцять-два-двадцять-два-двадцятьдва, – Сашко не розумів, навіщо це, але сил сперечатись у нього вже не лишилось.

От, – кивнув Дракон. – Це тривалість повної автоматної черги. А далі набої закінчуються. І ти лишаєшся з дубцем, що не корисніший за оту сапку. Зважай на це.

– Добре. Спробую не стати жертвою.

Потенційна жертва – це ще не небіжчик, – зауважила дівчина. Це просто ще не навчений воїн. Якщо схочеш – навчишся. Але для цього треба бути живим.

– Та я вже зрозумів… А якщо тут хтось з’явиться – як вас попередити, що сюди не можна?

– Ми самі дізнаємось, – відповіла Зміючка. Вона тупцяла на місці, вночі було прохолодно.

А тоді іноземці зникли, наче тіні. Лише куртки ще зберігали їх тепло.

Сашко прибрав усі ознаки людського перебування на пасіці й загасив вогонь у грубі. Але він натомився за день, ще й наївся гарячої картоплі, і тепер страшенно захотілося спати. Загорнувся у ковдри й куртки, і поринув у сон, наче у прірву. Під боком пригрівся Шарик, курка дрімала під бантиною, місячне світло просочувалось крізь щілини у дощатих стінах.

Під ранок пес раптом підхопився. Принюхався, задерши голову, ледь чутно заскавучав і почав стрибати по Сашкові, дряпаючи його лапами. Але не гавкав.

Сашкові снився підвал. Знову наринув страх і розпач, від кого не існувало рятунку. Аж надто коли загуркотіли двері, і йому звеліли виходити. Він спробував звестись на ноги, але не міг – тіло не підкорялось. Намагався пояснити, що не винен, що встав би, якби міг, проте з рота не вилітало жодного звуку. Тим часом охоронці страшенно розлютилися від його непослуху. Жорстка грабка боляче вхопила за плече, нога копнула в ребра…

Він щосили сіпнувся й скочив на ноги, але на м’якому сіні не встояв і знову впав. В першу мить не міг утямити, де він. Але зрештою збагнув, що це пес шкрябає й штовхає його лапами.

Тепер сном був підвал, а сарай на пасіці перетворився на реальність. Як і звук двигуна, що швидко наближався…

Шарик заскавулів і вибіг з сараю. Знову заскочив, роздратовано хапнув Сашка зубами за ногу, наче чабанський пес, що підганяє худобу. Це нарешті привело хлопця до тями, він вхопив куртку й автомат. Курка злетіла з бантини, гучно тріпочучи крилами, і притьмом гайнула кудись у бік кукурудзяних куширів – схоже, вона там ховалась не вперше.

Сашко закрутив головою, намагаючись збагнути, що робити й куди бігти. В голові не було жодної живої думки, лише сполох, що стрімко набував стану паніки. Проте власні ноги, схоже, все вирішили за нього. Він навіть до пуття не пам’ятав, що робив – лише по спині шкрябнуло дошкою, коли вилазив із сараю крізь дірку в стіні. А далі – несподівано світлий сірий досвіток довкола, оглушливо гучний шурхіт лободи під кросівками, гомілка, забита об перекинутий вулик…

Коли здатність міркувати повернулась, Сашко збагнув, що лежить в баюрі на краю кукурудзяного поля. Саме там, куди добігав, коли Дракон ганяв його на тренуваннях. Навіть автомат виставив перед собою так само. Схоже, м’язова пам’ять спрацювала автоматично й прогнала його тіло тим самим шляхом відходу, який він нещодавно відпрацьовував.

Шарик невдоволено сапнув за його спиною й шкрябнув лапою по нозі. Сашко глипнув через плече, та ледве розрізнив пса серед пожухлих стебел: кошлате рудувато-сіре хутро ніби розчинялося в сутіні. Але наступної миті між будівлями на пасіці майнули людські постаті в зелено-плямистому однострої. Подих перехопило, і він закляк, намагаючись щосили втиснутись в землю.

Лише тепер утямив, що звідти до ворогів надто близько, а вже добряче розвидніло, тож ліпше не рухатись. Мрії про помсту і героїчні бойовища розвіялись, наче дим. Єдине, чого він зараз палко бажав – щоб ці потвори не рушили обшукувати околиці пасіки. Звісно, в нього автомат… Але зараз зброя чомусь не додавало упевненості. Бо хтозна, скільки там тих зайд. А як там казав Дракон? «Далі набої закінчуються, і ти лишаєшся з дубцем, що не корисніший за оту сапку…»

Сашко зціпив зуби, намагаючись подолати трем. З баюри видно було погано, проте зі свого сховку він чув гучні грубі голоси. Трохи перегодом долинув брязкіт посуду – схоже, вороги поралися на його кухні. Він обережно зиркнув крізь стебла й побачив вцілілий край стріхи, а над нею – білу цівку диму з побитої скалками труби. З безгучним стогоном тнувся обличчям у землю.

От же ж бовдур! Дракон же ж просив згасити вогонь! Він-то загасив, але не перевірив як слід. І десь у грубці недогоріле вугілля знову почало курити! Певно, з найближчого поста побачили дим та й оце нагодилися перевірити!

На поле впали косі сонячні промені. Скільки він уже тут лежить? Здається, що цілу вічність…

Ранок був прозорим і рожевим, в існування орків навіть не хотілося вірити. Але потвори досі були на пасіці – він чув голоси. Єдине, чого йому кортіло – якнайшвидше кудись утекти. Але він боявся навіть поворухнутись, адже якщо кукурудзяні стебла захитаються, з подвір’я це можуть помітити...

Аж раптом за спиною пролунав тихий посвист, не голосніший за писк миші. Сашкове серце трохи не вистрибнуло з грудей і вже було ладне покотитися по кукурудзяному полю. Судомно смикнувся, але почув шепіт:

Лежи, не рухайся. Зараз…

На плече лягла міцна смуглява рука, і понад вухом ледь чутно зашурхотіло:

– Чого застряг? Чекаєш, поки пристрелять? Повзи назад. Потихеньку… Ні, не обертайся. Ногами вперед.

– Е-е… як?

– Отак, – друга рука вхопила його за поперек, а та, що лежала на плечі, посунула тулуб назад. – Не квапся! Кукурудзу хилитати не треба.

– Я ж не бачу, куди…

– Я покажу. Повзи!

Сашко поволі рушив задом, відштовхуючись ліктями, наче справжнісінький плазун. Почувався, наче немовля, якого спрямовують в потрібний бік дужі руки дорослого. Але зрештою пасіка зникла з очей, і довкола лишилися самі кушири. Тут Дракон вправно його розвернув і підштовхнув у проміжок між стеблами

Дай сюди автомат! Уперед! Не торкай бадилини! Повзи за псом!

Сашко порачкував, із заздрістю позираючи на кудлатий хвіст Шарика, що метлявся перед очима. Пес не мав потреби плазувати неквапно чимчикував собі, вправно протискуючись між бадиллям, але жодне не зачіпаючи. В людини так не вийде, хоч убийся. Хіба в такого, як Дракон

Аж тут Шарик відсахнувся убік, а земля під Сашковими руками кудись провалилася, і він незграбно сповз у рівчак, на дні якого біг струмочок. Ляпнувся коліньми в розмоклу глину й пошепки розпачливо лайнувся, поквапом вискакуючи з мокрого, бо надворі було аж ніяк не тепло. Проте запізно, вже весь забрьохався.

Лише тепер збагнув, що страшенно хочеться пити – у роті з переляку пересохло так, що аж дерло. Заздрісно поглянув на пса, що хлебтав просто зі струмка. Йому таке робити, мабуть не варто – ще бракувало дизентерії!

Коли озирнувся – побачив, що Дракон і його сестричка Зміючка сидять на схилі ярку й дивляться на нього, ледь стримуючи сміх. Він збагнув, що весь у багнюці, і ладен був провалитися крізь землю, аби дівчина не бачила його таким. Почав поквапом змивати з рук і штанів глину, цокотячи зубами від холоду, але не надто виходило.

– Не переймайся. Війна брудна, – тільки й сказав Дракон. – Ходім. Треба ще раз навідатись до міста. Вже підеш з нами, тут не залишимо.

– А ті там?.. – Сашко кивнув у сторону пасіки.

– Вони, мабуть, влаштували засідку. Певно, доп’ють наливку й спатимуть. І буде їм снитись, як вони нас спіймали. Нас із тобою тут розшукують як ворожих диверсантів. І тих, як його…

– Фашистів, – нагадала Зміючка.

– Так, фашистів. Певно, це погане слово, – усміхнувся Дракон.

– Ти не знаєш, що означає «фашист»? – здивувався Сашко.

– Не можу я знати всі тутешні визначення, – недбало знизав плечима англієць. – Йдемо!

– Це не тутешнє визначення, – пояснив Сашко. – То про Другу світову війну. Фашисти тоді напали на весь світ! Британія ж із ними воювала!

– Це пов’язано з вашим Гітлером? – наче згадав Дракон.

– Він не наш! – обурився Сашко.

– Добре, не ваш, – погодився англієць. – А-а, пам’ятаю. Дивний був той Гітлер. Ще партію мав, і вони як символ використовували свастику. Це ж ти про цього кажеш?

Сашко збентежено закліпав очима. У нього не вкладалося в голові, як хтось може не знати про Другу світову війну, Гітлера й фашистів. Хоча, може, двійнята виросли десь в Азії? Цілком можливо, судячи з їхньої зовнішності. А він десь чув, що для азійців Європа – це дрібний і геть не цікавий «кінець географії». Але водночас склалося дивне враження, що Дракон говорить про відомого усім диктатора так, наче бачив його особисто.

Тьху! От лізе у голову всіляке з цими диваками! Краще вже про щось інше.

– Якщо нас шукають у місті, то навіщо нам туди йти? Я до підвалу більше не хочу!

– Нас чекають тут. Отже, не чекають там, – зауважив Дракон.

– Ти спланував якусь диверсію? – зрадів хлопець.

– Не я. Збіг обставин. Але на диверсію, певно, буде схоже, – загадково усміхнувся дивний вояк.

хххх

До міста йшли манівцями, ховаючись за лісосмугами й уникаючи доріг, де могли бути блокпости.

Сашків одяг помалу висох, проте вся глина з нього не змилась, і тепер тканина стала жорстка, наче рядно. Добре хоч кросівками не встиг черпнути!

Невдовзі Сашко втомився і насилу пересував задерев’янілі ноги. Ледве встигав за Драконом, Зміючкою і псом, які чимчикували наче й неквапно, проте доволі швидко і невтомно, наче роботи. Згадував, як добре й затишно було на пасіці… Зрештою не втримався й вибухнув люттю:

– Ненавиджу цих тварюк! Все відібрали, геть усе, навіть ту нещасну пасіку! Так, я сам винен, мав згасити вогонь, і я ж його згасив… Ненавиджу гадів! Треба було замінувати дорогу до нашої криївки, щоб їх на шмаття рознесло! От падлюки! Щоб їм моя картопля поперек горла стала! А я ще хотів борщику зварити… – від спогадів про їжу в животі запекло.

– Ніколи не шкодуй про те, що втратив, – зауважив Дракон. – Це марна справа. В тебе є хтось, кому можеш довіряти у твоєму місті?

– Хіба баба Галя, вона мене любить. Аби лише її доньки Лесі не було вдома…

– А що там за донька Леся?

– Вона в барі працює, де гуляють орки. І товаришує з окупантами.

– Небезпечно, – зауважила Зміючка.

– Ні, баба Галя добра, ніколи мене не видавала. Я коли був малий і шкодив, завжди біг до неї, вона мене захищала…

– Зараз ти вже не дитина, – нагадав Дракон. – Офіційно – злочинець і втікач. Це трохи інша справа.

– А що взагалі нам потрібно? – запитав Сашко.

– Плітки, чутки, і тобі якусь їжу. А нам одяг, – відповів Дракон.

– Та кажи вже йому, як є, – посміхнулася Зміючка.

– Треба, щоб ті шукали тебе в місті й не заважали нам.

– То я приманка? – обурився Сашко.

– Десь так, – незворушно погодився англієць.

– Тільки не кидайте мене, – пробурмотів Сашко, поспішаючи за невтомними іноземцями. Відчув, що йому знову стає страшно. А якщо двійнята вирішать, що з нього ніякої користі, і покинуть у баби Галі? А тоді його схоплять і закатують у підвалі…

Та зрештою путівцями й полями дісталися до міста. Навіть пройшли по мінній смузі поблизу якогось військового об’єкта. Сашко гадав, що страшніше бути вже не може. Дракон взяв пса на плечі, пробуркотів:

– Вимити б тебе друже…

Сашко не міг зрозуміти, як ці дивні іноземці дізнавалися, куди саме йти, і де ступати. Але пройшли безперешкодно. Зміючка ці міни ще й розглядала, присідала біля них навпочіпки й торкалася пальцями. Манікюр у неї був дивний – ніби справжні котячі кігті. Ти ба! А раніше якось і не звертав уваги!

– А ви знайшли того свого метеорита? – зрештою запитав, аби відігнати моторошні думки.

– Знайшли. Він знищив артилерійську самохідку й повернувся до міста, – повідомила Зміючка.

– Ого! Крутий! – з повагою промовив Сашко.

– Крутий, поки по цю сторону, – пробурчав Дракон. – Бач, він полюбляє велику військову техніку. У ній гріється й харчується. Техніка при цьому перестає бути придатною до вжитку – це як мінімум. А часто – й разом з користувачами. Але…

– Так, ти вже казав. Що йому байдуже, чия вона. Еге ж, треба його спіймати, щоб до наших не закотився, той ваш колобок…

– Колобок, – усміхнувся Дракон, – смішна назва. А що це?

– В нас є така дитяча казка, про колобок, – Сашко побачив, що іноземці зацікавились, і розказав їм байку про випічку-втікача.

– Бідаха Колобок! – збентежено промовила Зміючка. – Хотів отримати волю і побачити світ, а тут з’явилася якась хитра потвора, заморочила йому голову і зжерла… І таке жахіття оповідають малюкам? Навіщо?

– Щоб діти знали, що деякі люди можуть бути підступними і спричиняти зло, – пояснив Сашко.

– І що, коли виростають, то цьому навчаються? – пирхнув Дракон.

Сашко затнувся.

Спало на думку: а й справді – не навчаються! Ніби дорослі, але вірять солодким балачкам гірше за дітей. Он дехто за обіцянки-цяцянки бігцем помчав продаватися окупантам… Навіть не подумали, що жоден окупант ніколи не захоплював чужу країну, щоб ощасливити її мешканців. Його мета – зробити добре собі, а тубільців використати, як ресурс. Елементарно ж! Ба ні, не розуміють!..

– Тому ваш Колобок мусить бути металевим, – додав Дракон. – Тоді будь-хто ним вдавиться!

– Чуєш… а не можна тому вашому Колобкові дати ще трохи погуляти по цьому боці? – спитав Сашко. – Він так гарно все підриває…

– Я ж казав, що він некерований. І він – не зброя. Це в нього побічний ефект живлення.

– Непоганий ефект!

– Еге ж. Допоки не дістався до якоїсь атомної станції.

Гм… І що тоді буде?

Нічого хорошого, – відрубав Дракон. Таким голосом, що питати далі Сашкові перехотілося.

Вже надвечір дісталися вулиці, де мешкала баба Галя. Точніше, городу: хата стояла на крайній лінії забудови, а город виходив на пустище.

Сашко з Драконом залягли у чагарях, здалеку спостерігаючи за хатою.

Висока, огрядна бабуся поралася на городі – досить моторно, зважаючи на її вік і вагу, копала картоплю. Поки роздивлялися, Зміючка кудись щезла. Сашко навіть не помітив, як, коли й куди. Запитав у Дракона, а той відповів:

– Хоче прогулятися містом, пошукати колобка.

– Ти збожеволів! – вигукнув Сашко.

– Тихо, не верещи, не у ігри тут граємося, – прошепотів Дракон. Смикнув хлопця, що ледь не підхопився, за штанину, повалив у траву. – Куди? Здурів?

– Ти що, не бачив, що вони з людьми тут роблять? А вона ж дівчина! Ще й гарна! Вони ж її… – хлопець аж застогнав. Спогади про те, що бачив у підвалі, накотили нову й заполонили розум так, що його знову почало сіпати.

– Не бійся, вона знає, що робить, – спокійно сказав Дракон.

– А ти? Ти знав, коли тебе притягли до ментівки? Якби не той БТР… Ти не уявляєш, що б вони з тобою вчинили!

– Я знав, що роблю, коли дозволив себе затримати, – незворушно зауважив Дракон.

– Навіщо? – вирячився на нього Сашко. – Інстинкт самозбереження відмовив?

– Місто невеличке і тилове, важких бойових машин обмаль, тож головні «смаколики» для нашого колобка – БТРи, – пояснив напарник. – А їх зазвичай тримають поблизу адмін-будівель. Саме туди я йшов, коли мене затримав патруль. Яка мені різниця, чи я сам прийду, куди треба, чи мене приведуть?А згодом чекав, поки якась машина вибухне чи зламається, і хотів забрати малого. Але він мене відчув. Зараз він несвідомий і безпам’ятний, керується лише інстинктами – безпека й харчі. Від мене тікає. Отакої, втік Колобок від Дракона.

– Ти ж був у будинку! Ти що, крізь стіни бачиш?

– Маю хороший слух. А орки дуже голосно верещать, – усміхнувся Дракон. – Бачиш оту низинку? Зараз хутко перебігаємо по ній до городу. Он до тих кущів.

Сашко понуро зітхнув. Після цілого дня блукань ідея «хутко перебігати» не тішила, бо ноги були мов дерев’яні. Але принаймні є змога дізнатися, що з батьками…

У нього голосно забулькало в животі – і від нервів, і з голоду.

Допоки бабуся копирсалася з картоплею спиною до них, Дракон зробив лаз у плоту на краю городу. Тин довкола грядок був ріденький, так-сяк склепаний зі старих планок і всілякої непотрібної деревини – радше визначення межі, ніж паркан. Далі вони хутко проскочили повз шереги капусти й сховались за кущами порічки, що були висаджені уздовж сусідської межі.

Сашко з подивом помітив, що мимоволі оцінює місцевість с погляду можливого маскування, як йому пояснював Дракон. Швидко перебігає пригинцем від купини до купини услід за англійцем, майже не плутаючись у власних ногах. За нинішніх обставин аж ніяк не зайва навичка!

Зрештою баба Галя дісталася краю городу, де картопля межувала з капустою. Випросталася, витираючи піт краєм хустини. І тут Сашко виліз зі свого сховку.

Стара злякано зойкнула, зосліпу прийнявши його за злодія. Але придивилася, скрикнула:

– Сашку!

– Так, бабуню, то я, – промовив хлопець. Чомусь знову запекло очі. Ще одне рідне для нього обійстя, мало не друга домівка – але тепер і до бабуні не можна отак просто прийти, доводиться крастися й ховатися! Хай згорять у пеклі зайди, які до цього призвели!

– Чому ти не поїхав з батьками? – спитала баба Галя. Обняла хлопця так, що аж кістки, затріщали, схлипнула: – Дитинко ти моя нещасна!

– У мене документи забрали, як би я поїхав? Бабуню, тато з мамою вам дзвонили?

– Та дзвонили зранку, казали, що переїхали на той бік, до укропів. Тепер там житимуть, чи шо? Але чому до бандерівців? Сашуню, а ти що наробив? Чому ти проти влади? Що ти коїш? Хіба так можна? – причитала бабуня.

Коли хлопець почув, що батьки живі – з плечей наче звалився стокілограмовий лантух. Аж схотілося загорлати з радості й застрибати, як у дитинстві. Але останнє запитання старої різонуло, наче ножем

– Хіба то влада, бабуню? – обурився Сашко. – То ж окупанти!

– Це тому ти повбивав у міліції людей?

– Що-о-о?! Я? – Сашко був ошелешений.

– Кажуть, що повбивав, і що ти на американців працюєш… Невже це правда?

– Хто каже? – люто гримнув Сашко.

– Та всі, і тебе в розшук оголосили… Ой, а це хто? Американець?

Сашко озирнувся і побачив Дракона, що сидів навпочіпки між кущів. До нього тулився Шарик – пес не схотів лишатися за парканом.

– Він англієць з місії ООН, навіть не солдат, – Сашко збагнув, що каже це, ніби виправдовуючись, і аж розізлився на себе.

Дракон підвівся й вклонився бабуні, наче справжній джентльмен. Сашко мимоволі відзначив, що вже не вперше помічає у смаглявого і його сестри несподівано вишукані, суто аристократичні манери.

– І вам добридень, – сердито привіталася бабуня. Придивилась до гостя, пробурмотіла: – Божечку, і цей теж молоденький! Справді якийсь не тутешній… Сашуню, як же то все сталося? Що тепер робить, ви ж злочинці, людей повбивали, що ви коїте, нещасні діти, де ж у вас розум?

Стара розпачливо забідкалася – зовсім як раніше, коли Сашко приходив до неї з розбитими колінами, порваним наплічником, подертими штанцями або роз’юшеним носом. А тоді заплакала, затуляючи обличчя хусткою.

Сашко обійняв стареньку, не знаючи, як їй усе пояснити. Але вона смикнулась, звільняючись. Витерла хустиною очі, погладила Сашка по голові.

– Йдіть звідси, вам тут не можна! Я тебе не викажу, та хіба мало хто… І тікайте з міста, їдьте хоч до бандерівців, чи я вже не знаю! І цього американця звідси забирай, бо якщо арештують, то не будуть розбиратися, звідки він. Зараз усі довкола такі злі, Боже, поможи… Сашуню, щось треба тобі? Може, харчів? Он худий який став!

– Та було б добре…

– Зараз принесу, зачекайте! І сядьте десь під кущі, бо стирчите на городі, мов опудала, зусібіч видно! Ще мені з вами буде біда! Отуди сядьте!

Махнула рукою й почимчикувала до будинку.

– І нічого не поясниш! Анічогісінько! – сумно промовив Сашко. Присів під кущі порічки, обхопив голову руками. На душі було так гірко, що кортіло кричати від розпачу. Навіть люба бабуня вважає його злочинцем! Дожилися!

Дракон промовчав, лише співчутливо подивися на хлопця.

– А як твої батьки ставляться до того, що ви з сестрою працюєте на чужині? – запитав Сашко – аби лише не мовчати і не поринати в тугу.

Я батьків не мав. А батько сестри сам військовий, – відповів Дракон.

– Але ж був хтось, хто дбав про тебе? Любив чи любить? А ви що не рідні? – Сашко не міг уявити, що такі незвичайний, сильний й незалежний виріс без чийогось піклування.

Чому не рідні? Ми так давно разом, що ми рідні, навіть її батько змирився з тим що ми побраталися. Я є у сестри, а сестра у мене, – посміхнувся англієць. – Були у мене й прийомні батьки, чудові люди. А вже згодом у нас з’явилася родина таких, як ми.

– То ти що, на вулиці виріс? Чому її батько змирився? Ти йому не подобаєшся? Прийомні батьки?

– Важко пояснити.

– Може, тебе у лабораторії виростили, і ти мутант? А вона? В ж схожі наче справжні близнюки.

– Оце тебе понесла фантазія! – пирхнув Дракон і загадково усміхнувся. Втім, він завжди так усміхався, тож, мабуть, не варто було зважати.

Бабуня повернулася за чверть години. Несла два пакети зі згортками й пляшками, під пахвою скручена ковдра і старий бушлат ще з часів радянщини.

– Візьми, це щоб не замерз, бо ночі стають холодні, – бабуня обняла Сашка і почала хрестити, щось бурмочучи.

Аж раптом він вловив краєм ока якийсь рух. Глянув у бік доріжки, що перетинала город – і побачив, що до них підтюпцем дріботить дебела молодиця. Аж засичав від досади. Леся! Звідки її принесла нечиста?

Лесі було трохи за тридцять, і зростом у свою матір вона не вдалася, але комплекцією вже наздоганяла. Великий випнутий бюст підстрибував на кожному кроці, коротка шкіряна спідниця на занадто пишних стегнах виглядала пародією на елегантність – так само, як і фарбоване в «блонд» волосся з ретельно налакованою чуприною-«лопатою». Ширина підводки очей більше б пасувала на карнавалі, яскраво нафарбовані червоним вуста бридливо кривились. В Лесі завжди всього було занадто – і пихи, і макіяжу, і галасливості, і самовпевненості дурепи, яка щиро вважає себе найрозумнішою у світі. Делікатності, чемності і доброти баби Галі її доньці чомусь не дісталося анітрохи. Зате обдурити, підлеститись або навіть щось поцупити – завжди була перша.

Сашко аж мимоволі зіщулився, очікуючи на фірмовий Лесин вереск потужністю в кілька децибел. Проте жінка, важко сапаючи, дріботіла мовчки, аж поки не наблизилась впритул. Лякливо скинула оком обабіч – чи поблизу нема сусідів? А тоді придушено засичала, як змія:

– Ти, поганцю! Чого сюди приперся? Геть здурів? – Лесю трусило від злості, якби могла спопелити Сашка поглядом, то, певно, вже б, бідаха, горів. Щосили копнула ногою пакети, відкидаючи убік. – Мамо, а в тебе теж мізків нема? Всю клепку на свої грядки витрусила? Хочеш на підвал разом з цим мерзотником, чи що? Щастя, що Петрович спочатку мені зателефонував, а не просто одразу в МГБ! А міг би!

– А що Петрович? – злякано промимрила баба Галя.

– Та побачив з вікна, що хтось у тебе на городі повзає за кущами! Добре, що впізнав цього придурка! Я оце кинула бар на Ольку, побігла – щоб ви тут усі дурниць не накоїли! Добре, що близько!

Сашко нарешті збагнув, про що мова. Петрович – то був сусіда баби Галі. Коли вони з Драконом лазили за кущами порічки, то там далі лише ріденький штахет і Петровичева ділянка, де нічого високого не росте. На сусідському городі ніхто не маячів, тож вони не надто остерігалися спостерігачів з цього боку. А той, бач, витріщався у вікно! Чи не з біноклем часом? Ох і люди ж, хай їм грець – стукач на стукачі! Цікаво, це нинішнє «віяння часу», або ці літні вихованці радянщини завжди були такі, просто Сашко не помічав? А до Лесиної кав’ярні з баром справді близько – два квартали…

Тим часом Леся підскочила до нього й тицьнула в груди.

– Геть звідси, чуєш?! Бандера грьобаний! Мало тобі було підвалу? Батьків трохи не занапастив, ще й до нас приперся, теж мені «молода гвардія»! Проти кого ти тут диверсії влаштовуєш? Проти своїх? Тих, що тебе годують?

– Хто мене годує? – визвірився Сашко. – Ти геть здуріла тут зі своїми орками!

– Я тобі зараз покажу «орків»! Ану йди звідси, погань малолітня! І цього педика патлатого забирай! І блохастого вашого! Ще й пса з собою тягають! Радій, що я одразу не зателефонувала куди слід! Лише тому, що не хочу, аби ще й мою дуру-матір через тебе тягали! А ти мовчи! Так, ти дура! Безмозка! Вперше чуєш, чи шо? Це ж додуматись!..

Баба Галя тупцяла поряд, хапаючи ротом повітря й намагаючись щось сказати – але було помітно, що в старої забракло слів. Втім, бабця вже давно остерігалася сперечатися зі своєю хамовитою донею.

Дракон теж дивився на Лесю з щирим подивом. Навіть хитнув головою, мовби проганяючи дурний сон.

Сашко сторопіло відступив. А тоді повернувся й побіг, насилу дихаючи, бо душили сльози. Навіть незчувся, як проліз крізь дірку у плоті й проскочив пустище. Отямився, лише коли Дракон наздогнав його, шарпнув за сорочку й показав рукою, куди бігти.

Місця довкола були знайомі, проте у Сашка перед очима все мигтіло й розпливалось, і він навіть не міг збагнути, куди саме вони біжать. Коли по обличчю хльоснуло пагінням, здогадався, що це лісосмуга перед ставком. А далі, здається, дачний масив… Та тут уже забракло сил – далися взнаки голод і втома. Сашко через щось перечепився й беркицьнувся в траву. Відчув, що несила встати. Притулився чолом до жорстких, вже трохи пожухлих пасом трави й заплакав – безгучно, щоб ніхто не почув.

Краєм вуха чув, як Дракон мовчки сів поруч. Був вдячний, що той нічого не каже. Шарик вмостився з другого боку й почав зосереджено форкати й клацати зубами, видираючи з хутра реп’яхи.

Коли Сашко нарешті звівся й сів, відвернувшись і витираючи очі, Дракон тихо промовив:

– Рвати корені завжди боляче. Які б вони не були. Не соромся. На он, підкріпися.

Хлопець обернувся і з подивом побачив в руках у напарника великий батон. Дракон витяг хлібину з обгортки, розламав навпіл, половину дав псові, іншу простягнув Сашкові.

– Де це ти взяв?

– Устиг поцупити з пакета.

– А тобі?

– Я ще не голодний. А онде якісь городи й сарайчики. Там є вода.

Сашко озирнувся – так, справді дачне селище. Він тут із приятелями колись катався на велосипеді. Навісні труби з водою для поливу йшли уздовж вулиць і заходили на кожну ділянку. Людей видно не було: в нинішні часи мало хто мав сміливість лишатись на ніч на самоті на дачах. А в містечку комендантська година, треба вчасно повертатись додому.

Воду вони набрали в порожні пляшки з-під мінералки, що знайшлися на смітнику. Вмостилися на узвишші за крайніми будиночками, звідки було добре видно і дачі, і край міста.

Сашко пив воду, жував хліб і знову стиха схлипував. Вже не соромився – відчував, що Дракон усе розуміє і його не ганитиме.

хххх

Сашко задрімав сидячи, притулившись головою до дерева.

Знову наснився підвал, і наглядачем там була Леся. Вона голосно верещала, розмахуючи гумовим кийком, і вимагала від нього видати іноземців, бо «трибуналом МГБ» їх засуджено до страти, а вони, бач, десь поділися. Він, ціпеніючи від жаху й безнадії, намагався їй пояснити, що нічого не знає, але вона не вірила. Кричала, що тоді замість «піндосів» розстріляють його, бо для дотримання протоколу обов’язково треба когось стратити.

– Лесю, який протокол? – розпачливо промимрив він. – Ви тут що, всі об сосну вдарені?

Леся заволала щось про «Велику державу від океану до океану», знищення фашистів-бандерівців, які їдять на сніданок російськомовних немовлят, про те, що ніяких українців насправді не існує, і що після нової «Великої Перемоги Великої Росії» не існуватиме й Америки з «піндосами»…

Сашко дивився на те, як кривляться й стрибають її яскраво нафарбовані вуста, випльовуючи слова разом з бризками слини, і думав лише про одне: це божевілля. Клініка, яка вимагає медикаментозного лікування. Маячня, з якої можна було б лише посміятися – але ж ці пацієнти психлікарні разом із своїми танками і «Градами» приперлися на його рідну землю, і тепер намагаються запроваджувати тут власні людоморські порядки! І це вже аж ніяк не смішно!

Тішило лише одне – схоже, Зміючку ці бовдури таки не спіймали.

– Лесю, ти тямиш, що взагалі торочиш? – запитав він, коли вона нарешті змовкла. – Які «російськомовні немовлята»? Немовлята тому й так звуться, що не вміють розмовляти! Ніякою мовою! І нащо тобі та російська? Ти ж її взагалі не знаєш! Одвіку розмовляла суржиком! Ти ж жодного речення російською правильно не вимовиш, я вже не кажу – написати без помилок! І яка до біса велич і перемога? Кого ці бевзі зібралися перемагати? В усій твоїй Росії людей менше, ніж в Бангладеш, та й ті у більшості – алкаші! ВВП всієї країни менше, ніж одного міста Нью-Йорк! Ці бовдури можуть напасти хіба на Грузію чи Україну! Але якщо хоч смикнуться на Америку – від усієї їхньої армії разом з іржавими ядерними бомбами за двадцять хвилин лишиться купа мотлоху! Ти хоч залізь до Інтернету і поцікався світовою статистикою! Я он поцікавився, поки вдома сидів. Чи вам ці мавпи вже й Інтернет відімкнули?

Леся знову розлючено заверещала, а тоді проголосила, що за образу «Великої держави» смертний вирок Сашкові буде здійснено негайно. Витягла звідкілясь гранату, висмикнула кільце й кинула посеред кімнати.

Сашко злякано здригнувся, але наступної миті спало на думку: якби це була справжня граната, Леся б тут не стовбичила: адже після вибуху розірве і її теж. Хоче полякати, чи що?

– Мавпа з гранатою! – зневажливо пирхнув він.

І тут рвонуло…

Щось боляче вдарило у скроню, він шарпнувся й вивалився зі сну. Першої миті не міг збагнути, де він, і що з ним. Мацнув руками в довколишній темряві, ковтнув прохолодного повітря, насиченого пахощами зів’ялої зелені, наштовхнувся на шорсткий стовбур і збагнув, що це не підвал.

Втім, темрява була не цілковита. Десь неподалік у небо здіймався світлий стовп диму, підсвічений червонястими зблисками полум’я, і у вухах ще досі відлунював розкотистий гуркіт.

– Що це? – злякано прошепотів він.

– Вибухнула розподільна станція, – пролунав збоку тихий голос Дракона.

– Її підірвали? Хто? Твоя сестра?

– К-к-колобок… Наївся, тепер буде к-кілька годин сп-п-пати… Маємо час влаштувати йому п-п-пастку…

– А що так вибухнуло? Там же самісінька електрика! А палає, наче склад з бомбами!

– То малюк тр-р-рошки захопився й п-п-переїв. А тоді скинув зайву ен-н-нергію, на якусь будівлю, зд-дається те місце де тебе тр-римали

Лише тепер Сашко помітив, що Дракон розмовляє тихо й кволо, наче напівсонний, і якось незвично затинається. Обернувся до нього, розгледів в напівморках скулену постать.

– Що таке? Тобі недобре?

– Т-т-трохи зм-м-мерз…

Хлопцеві стало страшенно ніяково. Він, бач, вмостився, як пан, у теплому, а напарник клякне поночі в самій футболці! Підхопився, стягнув із себе куртку.

– На, вдягай! Хутко!

Дракон незграбно ворухнувся, наче не мав сили навіть звести руку, і Сашко почув цокіт його зубів. Накидаючи на плечі напарника куртку, наштовхнувся на голий лікоть й аж злякався – шкіра була холодна, наче нежива.

Божечку, та ти крижаний! Треба було поїсти, я ж тобі казав! А ти – «не голодний, не голодний»! Нумо, я сам тобі застібну! Ще застудишся!

– Д-д-дякую, – пробурмотів Дракон. – Не з-з-застужуся… Теж ліг п-п-поспати… не розрахував… в-в-аша земля дуже витягає тепло…

– Так осінь! Звісно! А як ви минулої ночі не замерзли?

– Ми швидко б-б-бігали, – усміхнувся іноземець.

– До речі… а де таки твоя сестра? – від згадки про дівчину знову штурхонуло болісним неспокоєм.

– Н-н-незабаром прийде…

– Звідки ти знаєш?

– Знаю…

– Я не розумію – як ти її отак відпускаєш і не боїшся? Вона ж дівчина!

– А якщо д-д-дівчина – то що? – пирхнув Дракон вже жвавішим голосом. – Ти вважаєш, що дівчата годяться лише на те, щоб сидіти вдома й варити б-б-борщі?

Сашко трохи знітився, бо саме це якраз майнуло у нього в голові.

– Може, не лише вдома, і не лише борщі, – пробурчав він. – Але якщо є небезпека, то не можна їх піддавати ризику!

– Скажи це Ззміючці, – з усмішкою промовив Дракон. – Бач, дівчата є різні. Для деяких справді природніше сидіти вдома й облаштовувати хатній затишок. Але є й інакші. Вважаєш, що маєш право їм щось забороняти? На підставі того, шо ти чоловік і «знаєш, як краще»? Вища істота, чи що?

Сашко знітився і водночас знову почав дратуватись.

– Я не кажу про «забороняти»! – спробував пояснити. – Але…

– Але насправді маєш на увазі саме це, – глузливо гмикнув Дракон. – Та не турбуйся. Моя сестричка здатна про себе подбати. Подеколи навіть краще, ніж я. І з нею все добре, незабаром з’явиться. Десь за чверть години.

– Звідки ти знаєш?

– Ми ж як двійнята. Відчуваємо одне одного.

– Як?

Телепатично! – пирхнув Дракон.

Сашко сердито форкнув у відповідь. Знову іноземне цабе глузує з дикуна-тубільця? «Телепатично», ти ба!

Втім, відволікся від прикрих думок, коли почув віддалену, ледь чутну з такої відстані сирену пожежної машини. Злостиво всміхнувся, уявивши, як орки там метушаться.

– Агов, Драконе! А пожежну машину Колобок не з’їсть? Вона ж теж величенька.

– Навряд, – відповів Дракон. – Він уже накачався енергією по вінця. І його біля станції немає.

– А де подівся?

– Покотився далі.

– Куди?

– Боюся, що на північ.

– А чому на північ?

– Бо там гупає. Чуєш?

– Чую, – похмуро відгукнувся Сашко і поглянув у той бік, де небо час від часу наче підсвічувалось віддаленими блискавицями. За якийсь час після спалахів чувся приглушений гуркіт – наче грім під час грози.

Проте це був не грім. То орки гатили по позиціях української армії і отримували відповідь. Було навіть лячно уявити, що коїться там, у самому епіцентрі залізно-вогняної колотнечі.

Замислено дивлячись у бік блискавиць, Сашко відчув, що його знову обсідають тяжкі думки. Чи справді він готовий до того, що нещодавно вирішив? Чи зможе подолати страх, опинившись у цьому пеклі? Чи спроможний навчитись воювати?

Він ніколи не був войовничим. У шкільні роки бійок з іншими хлопцями не уникав, аби не зажити слави лякливого «лоха» – бо в цих краях, де з часів радянщини ретельно насаджувались примітивні і жорстокі пролетарсько-кримінальні звичаї, це перетворило б його повсякденне життя на пекло. Але бився лише за необхідності, а не заради задоволення, і був радий, коли цього не доводилося робити. Не збирався йти до армії навіть у мирну добу, і ніколи не уявляв, що може опинитись там під час бойових дій, ще й за власної волі. Вважав, що в Україні є безліч хлопців, які придатні для військової справи набагато краще за нього.

Але тепер раптом збагнув…

Ні, це не було якимось осяянням. Воно накопичувалось в свідомості вже давно. Думки про те, що всі звичаї і правила, яким неофіційно підпорядковувалось життя в їхньому містечку – уявлення про «крутих» і «лохів», «своїх» і «чужих», вся ця кримінальна романтика, тупа неусвідомлювана жорстокість, «справжні пацани», «хто сильніший – той і правий», «не спійманий – не злодій», «закон – що дишло» і «гроші не пахнуть», тотальний алкоголізм, зневага до чужого життя – це маячня. Ні, не традиції, не «культурні особливості», як завжди полюбляли патякати місцеві владні очільники – а страшна суспільна недуга. Навмисне насаджена й дбайливо культивована за зразком сусідської авторитарної деспотії. Адже істотами, в яких всі людські моральні чесноти вважається вадами, а злодійство – головною чеснотою, дуже легко керувати.

Саме тому всі тутешні мешканці міцно привчені до того, що в них завжди мусить бути пан – багатий, свавільний і недосяжний. Чи то перший секретар обкому, чи місцевий промисловий магнат – байдуже. А в пана, звісно, є не менш свавільні посіпаки, яких краще не зачіпати. І хай там пан краде, скільки хоче, аби піклувався про своїх холопів: давав роботу на своїх підприємствах, на свята безкоштовно роздавав пенсіонерам гречку і оплачував артистів для вуличних концертів, утримував місцеву футбольну команду і дбав, щоб у крамницях завжди була дешева горілка.

Через це навіть ті, хто зберіг в собі людську доброту і співчуття, як-от його батьки чи баба Галя, все одно наввипередки кричать: «Та як же можна проти влади?!» Щиро вірять, що будь-яка влада хоч і несправедлива й небезпечна, проте вкрай необхідна. Це головний чинник життя, що регулює суспільні стосунки. Тому байдуже, чия ця влада: чи місцевих «феодалів», чи кримінальників, чи навіть іноземних зайд. Головне – щоб була потужною!

І так на цій землі живе вже кілька генерацій. Навіть не уявляючи, що можна обійтися без панів. Що всі нормальні країни давно живуть інакше. Для тутешніх мешканців цивілізовані суспільні норми, демократія, самоврядування – це щось вкрай вороже й навіть лячне. Якщо немає пана – це хаос, розбрат і «бєспрєдєл»!

Але, хай йому грець, це таки хвороба! Яку треба лікувати!

Та щоб бодай підступитися до того зцілення, треба спочатку позбутися зайд з танками і «Градами» та їхніх місцевих поплічників. Бо інакше він, Сашко, ніколи не зможе повернутися додому.

А він ще хоче повернутися! Вільно ходити вулицями, де немає патрулів, комендантської години, підвалів, катівень і чужинської погані з їхньою різкою, верескливою мовою.

Проте щоб таке здійснилося, всю цю бридоту треба вигнати з рідної землі. Будь-яким чином! І байдуже, що він не вміє! Навчиться!

Дівчина виринула з темряви так тихо, що Сашко її не почув Здригнувся від несподіванки, зненацька почувши веселий голос:

– Агов, хлопчики! На мене чекаєте?

Зміючка присіла біля брата, обняла й почила розтирати йому плечі. Зауважила:

– Ти геть змерз! Треба йти, бо заснеш.

– Та он наш добрий кок віддав мені свою куртку, то вже не засну, – із вдячністю в голосі усміхнувся Дракон.

Звідкілясь вигулькнув Шарик і почав радісно лащитися до дівчини. Вона почухала його за вухами і видерла кілька реп’яхів, до яких пес не міг дотягтися.

– Я вже хвилювався! Хіба можна отак бігати містом? З твоєю зовнішністю там довго не живуть, – сварився Сашко, але радше вдавано, від полегшення. Як добре, коли все добре! І батьки врятувалися, і Принцеса-Зміючка теж жива-живісінька! Лише дивно, чому Дракон назвав його коком, як на флоті, а не кухарем? Але вже втомився збирати докупи все, що купи не трималося…

– Мені здалося, чи то був комплімент? – засміялася дівчина.

Сашко почервонів, аж запалали вуха. Був радий, що довкола темно.

Дракон заклопотано спитав у сестри:

– То що, вдалося заблокувати периметр? – і перейшов на власну мову, не англійську, а оту екзотичну. Зміючка відповідала тою ж самою, тому Сашко так і не збагнув, про що йдеться. Проте не був певний, що втямить, навіть якщо б казали українською. Технічні характеристики «колобка» з космосу – це допіру не та тема, на якій він бодай щось тямив. Може, згодом попитається…

– Тепер ми знаємо, куди він тікатиме! – жваво зазначила Зміючка, знову переходячи на українську. – Сашку, а що там у твоїх родичів?

Сашко похитав головою, не знаючи, що й казати.

– Це було гротескно, – зауважив Дракон. Важко звівся на ноги й скривив бридливу гримасу. – Сашкова бабця – добра старенька. Але та жінка, що прибігла потім – то щось незабутнє! Вона схожа на Даліку, мені здалося, що я потрапив у минуле!

Нічогесеньки собі, таке неповторне створіння можна повторити? – здивувалася Зміючка.

Вони неквапно, щоб не звихнути ноги, пробралися куп’янистим моріжком і вийшли на стежину, що кружляла вигином горба.

– Там у в’язниці верхні поверхи знесло, у них генератор вибухнув, в’язні порозбігалися, то ж поки ми можемо спокійно ловити нашого втікача, – розповідала Зміючка.

– Там було багато таких які вже й ходити не могли, – Сашко відчув наче щось шкребло всередині від жалю, – але добре що верхні поверхи зруйновано, це правильно.

Сашко зупинився й обернувся, щоб поглянути на рідне місто з щемливим відчуттям, що покидає його надовго. Побачив, що електричного світла ніде не лишилось, і вулиці майже розчинилися у темряві, лише ближче до центра щось блимає – певно, освітлення від військових генераторів. У центрі й на околиці досі тягнулися догори стовпи диму, трохи світліші за темне небо, проте полум’я вже видно не було – певно, пригасили.

– То що, всю електрику вибило? – спитав він. – У темряві в’язням краще тікати. Таки крутий цей ваш Колобок! Чуєте, а все ж таки… може, його якось можна пустити покататися по орківським базам? Було б добре, щоб він…

– Мабуть, було б незле, – кивнув Дракон, – але неможливо. Він не піддається зовнішньому керуванню. Аж надто зараз, у нинішньому стані. Його дуже важко навмисно кудись спрямувати.

– А що означає – «у нинішньому стані»?

– Бач… як би це пояснити? Він зараз знаходиться суто у режимі виживання. Інформаційне сприйняття порушене і працює на мінімумі. Вся активність підпорядкована життєзабезпеченню – тобто, пошуку джерел енергії, яку він здатний використати…

– Якщо порівняти його з людиною, – втрутилася Зміючка, – то нині він поводиться, як перелякана дитина у стані шоку. Не розрізняє друзів і ворогів – його лякає геть усе. Намагається споживати все, що здатний спожити, навіть коли це для нього не надто корисне. І не зважає, якщо щось руйнує. А потужність у нього чималенька, і ще при деяких функціях життєдіяльності утворюється викид радіоактивного випромінювання. А тут поблизу зона бойових дій з артилерійськими обстрілами. Кожний вибух – це потужний викид енергії, тобто для нашого Колобка наче манок. От і уяви – таке диво носиться туди-сюди і все довкола або нищить, або опромінює. Добре, коли це орки. А коли ваші військові? Або цивільна інфраструктура життєзабезпечення?

– Та я вже зрозумів… – пробурчав Сашко, і лише тут звернув увагу, що вони вже якийсь час кудись цілеспрямовано простують вузьким звивистим путівцем. – А куди ми йдемо?

– Влаштовувати засідку для Колобка, – усміхнувся Дракон. – Ти готовий до прогулянки години на дві?

Що б там не було з тим дивним іноземним солдатом на дачах, але зараз від швидкого руху він вочевидь ожив. Ступав наче неквапно, але Сашко ледь встигав за його м’якою пливкою ходою, і дивувався, як примудряється не відставати маленька тендітна Зміючка.

– Готовий, – видихнув Сашко, важко сапаючи. Насторожено скинув оком на порожню дорогу, а тоді спробував позирнути назад через плече, аж мало не перечепився. Вже звик, що небезпека може чигати будь-звідки. – А ми не сильно розслабилися? Тут пости навкруги, орки їздять, хтось раптом може вискочити з-за горба. А ми оце ніби вийшли з собачкою погуляти у себе вдома на Єлисейських полях.

Орки зараз у місті перевертають усе догори дригом, – відповіла Зміючка, – їм не до біганини. До того ж це бічна дорога, і від міста на неї виїзду немає. От коли знову вийдемо на шосе, тоді треба буде обережніше.

– Ти вже усі дороги довкола знаєш?

– Ми тут кружляємо кілька діб. Звісно, вивчили. Крокуй хутчіш. Маємо обмежений час, поки Колобок відпочиває.

– Ти так про нього кажеш, наче це жива істота, – зауважив Сашко.

– Він самостійно рухається, збирає і аналізує інформацію, шукає джерела енергії для харчування, ховається від того, що вважає небезпечним, коригує функції тіла, – зауважила Зміючка. – Як, на твій погляд – це ознаки живої істоти?

Упс! – раптом видихнув Дракон і зупинився на пів кроці. – Здається, щодо «відпочиває» ми поквапилися з висновками…

Зміючка аж підскочила, роззираючись навкруги. Сашко теж збентежено закрутив головою навкруги, намагаючись збагнути, що сталося.

Там, де вони стояли, путівець перетворювався на стежину, що видиралась на високий пагорб. В спалахах артилерійської канонади, що підсвічувала небо, внизу серед полів вимальовувалась смуга шосе. І просто по ній рухалась яскрава червона цятка.

Ні, це були не фари, і навіть не ліхтарик. І людських постатей поблизу не маячіло. Воно було наче саме по собі. Більш за все цятка нагадувала підсвічений зсередини м’ячик, що котиться дорогою. Якщо придивитись, на ньому блимали темніші плямки, створюючи той самий ефект перекочування.

Дракон за його спиною люто сапнув, майже по-звірячому загарчав і промовив щось своєю мовою – судячи з інтонації, це була лайка. Дівчина теж щось промовила, наче заспокоюючи напарника.

– А що це таке? – спитав Сашко. – Оте, що котилося?

– Оце він і є, – відгукнувся Дракон. – Колобок…

– Треба хутчіш, – похмуро зауважила Зміючка. – Якщо не перехопимо його – буде лихо!

Десь віддалік знову ритмічно засвистіло й загупало, над обрієм спахнула блискавиця. Але далеко – ноги навіть не відчули струсу землі. А тут, де вони стояли, було дуже тихо, лише високі бур’яни на узбіччі час від часу шурхотіли від вітру.

Дракон зник, наче розчинився серед ночі. Сашко запитав у Зміючки де її брат, вона запевнила:

– Зараз повернеться. Налякає трохи колобка й повернеться. Йдемо.

Місяць сховався за хмари, і навіть на відкритому полі стало так темно, що нічого не розгледиш навіть у декількох кроках. Але Сашко цього й не потребував, бо його долоня лежала на плечі дівчини – найбільш незвичної й найгарнішої дівчини у світі. Він ступав за нею крок у крок, слід у слід, тримаючись за плече, як це роблять у спец-військах. Її волосся, незвично пружне й тепле, торкалось його зап’ястка й ніби дружньо пестило, промовляючи: «Все гаразд, хлопче, нічого не бійся». Довкола простягалось мінне поле – величезне пустище, засіяне смертю. Але Сашко знав: допоки він не сам, ця смерть його не торкнеться…

Згодом під підборами кросівок замість пружних купин трави гупнув твердий асфальт. Зміючка гнучко повернулась, вивільняючись з-під його руки. Ззаду вигулькнув Дракон і нахилився, опускаючи на дорогу пса, якого весь цей час ніс на плечах. Шарик незграбно зістрибнув і ретельно потрусився, розрівнюючи зім’яте хутро.

Здавалось, що ніч триває вже кілька діб.

Зрештою Сашко геть утратив змогу орієнтуватися в просторі й щось відчувати, окрім болю в задерев’янілих ногах і ґрунту під підборами. Пружне й м’яке – то трава, тверде – асфальт на шосе, непевне й горбкувато-крихке – рілля…

– Ти звідки узявся, я навіть не почув коли ти повернувся.

– Забіг був на коротку відстань, – усміхнувся Дракон, – а тепер поклади руку мені на плече. Йди слід у слід. З лівої. Я поведу. Шарик йди за нами, на мишей навіть не дивись, навіть не нюхай. Бач мисливець, ледь на міну не наскочив, ледь встиг спіймати.

Пес похнюпився винувато. Чи Сашкові здалося. Він насилу згадав, яка нога ліва, перечепився об Дракона й боляче вдарився об автомат, що висів у того на плечі.

– Агов! – гримнув той. – Спиш, чи що? Тут довкола міни! Хочеш зачепити?

– Га? Ні. Знову міни?

– Не горлай. Ми близько від «нуля».

Сашко стріпнув головою, намагаючись отямитись. Обстріли вже припинились, проте десь збоку линуло віддалене гуркотіння важкої техніки. Стало моторошно, і він міцніше вхопився за Драконове плече.

Під час обережного кружляння у високій, майже в людський зріст лободі аж змок від напруги. На щастя, нічого не вибухнуло. Але зрештою вибрались на моріжок зі споришем, і Дракон звелів:

– Сядь. Не рухайся. Тримай автомати.

– А ти? – злякано сіпнувся Сашко.

– Зараз піду витягну пару мін, – буденно повідомив смуглявий. – Якраз поблизу бачив «жабки».

– «Жабки»?

ОЗМ-72, – пояснила Зміючка. – Їх звуть «жабками», бо вони вистрибують з-під землі.

– А нащо вам міни?

Самі міни не потрібні. Але там у кожній понад півкіло тротилу. Нам двох, певно, вистачить.

– Але ж у протитанковій, мабуть, ще більше вибухівки!

– Так, – відгукнувся Дракон. – Але в «жабках» є ще дещо, що нам знадобиться. Бач, з крамницею радіо-запчастин тут, у полі, трохи скрутно…

Лише тут Сашко збагнув, що це, схоже, не звичайний Драконів жарт. І злякано спинився.

– Е-е, ви чого це? Ви серйозно?..

– А от і «жабка»! – дівчина легко зіскочила з дороги у траву.

Дракон озирнувся на Сашка. Скомандував:

– Сядь й не рухайся. Шарику, і ти сядь поряд. Не сходити з місця, поки не скажу.

Сашко плюхнув прямісінько на курний путівець і міцно обхопив пса за шию. Дракон кинув йому куртку:

– Грій її.

Заждіть! – сполохано сіпнувся хлопець. – Ви геть подуріли? А якщо підірветесь?!

– Не бійся. Все буде добре.

Та й гайнули собі, наче на прогулянці, лишивши Сашка полотніти з жаху. Завовтузилися в траві, наче два кота, що полюють на мишу. Розмовляли своєю екзотичною мовою. Іноді сміялися. І зрештою витягли на дорогу дві невеличкі циліндричні бляшанки.

Тримай одну понесеш, скомандував Дракон.

– Ні-і!

– Та вони дезактивовані! Що ти, як дитина? Бери!

– То ми все ж таки будемо щось підривати?

– Підривати – ні. Феєрверк влаштуємо. Вставай, ходімо. Вже трошки.

Сашко так натомився, що останню частину шляху продибав із напівзаплющеними очима. Навіть майже забув про небезпечний вантаж в наплічнику. Але коли нарешті кудись прийшли, і Дракон звелів відпочивати – від втоми й страху ніяк не міг заснути. Шарик вполював декілька мишей і заснув біля Сашка м’якою великою подушкою. Хлопець напружено тупився запаленими від солоного поту очима на руїни, що вимальовувались в перлистій досвітній сутіні – напіврозвалену стіну хати, розщеплений сволок і уламки шиферу, збиті зі стріхи.

Схоже, сюди колись добряче «прилітало»: деякі дерева в садку були потрощені, подекуди зі споришу стирчали заіржавілі хвостовики від ракет, від вигорілої повітки лишилася купа вугілля. Мабуть, люди тут не жили вже давно: листя на зламаних гілках встигло всохнути, на пожарищі пробився бур’ян. Але деякі гілки на деревах вціліли, й повітря духмяніло запаморочливими пахощами стиглих яблук, які не було кому збирати.

Сусіднє обійстя, яке можна було роздивитися між дерев, перебувало у такому ж стані. Лише на дальньому кінці села лишилася будівля зі вцілілою стріхою. Та чи жив там нині хтось, невідомо: жодних звуків, рухів або диму з труби.

Поглянувши крізь уламки паркану, Сашко здригнувся від несподіванки: на бетонній опорі електромережі перед домом вирізнялася широка синьо-жовта смужка, намальована фарбою. Згадав, що на початку війни, до масованого наступу росіян, це була вільна територія. А згодом орки, вибиваючи звідси українські війська, все розбомбили. Разом із будівлями і людьми. Чи встигли господарі евакуюватись?

Серце болісно стиснулось: обійстя було дуже схоже на його рідне. Щастя, що по житлових будівлях українська армія зазвичай не стріляла. Орки навіть хизувалися – мовляв, варто поставити артилерію серед житлового кварталу, і гати «укрів» як хоч, а вони, бовдури, навіть не відповідатимуть…

Зуби рипнули від туги й пекучої ненависті. Трясця, цих потвор з їхньої землі треба виганяти! Будь-яким чином! Бо сплюндрують геть усе!

– Не спиш? На, поїси, – на груди гепнуло кілька важких яблук. Він стріпнувся – Зміючка! Звідки? Незчувся, як підійшла!

Він сів і нервово сіпнувся, почувши різкий скрегіт – наче по металу. Озирнувся й побачив, що Дракон, сидячи навколішки, вмостив перед собою міну й відкриває її, наче бляшанку. Мимоволі змигнув: здалося, що смаглявий ріже залізо просто пальцем, наче м’яку фольгу. Тобто, не пальцем, а кігтем! Але звідки в нього кігті? Чи це якесь приладдя?

– Отам ще підріж, збоку, – порадила дівчина. Ступила до смуглявого, присіла навколішки, недбало заплітаючи косу. Чи то коса сама запліталася під легкими доторками її пальців? Сашко б не здивувався. Часом волосся двійнят здавалось йому живим, ніби окремою частиною тіла. Йому навіть колись примарилося, що у Дракона воно саме зав’язалося у вузол. І він жодного разу не бачив, щоб вони причісувались – проте їхні неймовірні кучері ніколи не куйовдилися понад міру. І це теж було непояснимим.

– Ні, зачекай! – нетерпляче промовила Зміючка. – Дай сюди!

Чи то здалося, чи зеленкувата маса, що її витягли з міни, почала світитись і розтікатись і збиратися у кулю на її долонях?

Дракон розкрив другу бляшанку, куля у долонях Зміючки стала ще більшою, й зеленіла наче великий смаргд. Дракон далі розбирав уламки мін на його долонях закружляли маленькі металеві кульки за тим ті кульки він вкинув у те зелене щось, що до цього часу було звичайними тротилом.

Сашко заплющив очі. Чого лише не примариться з утоми! До того ж шмат вибухівки в кількох кроках від нього добряче лякав, але тікати було якось соромно. Краще просто не дивитись. Й сам не помітив як задрімав й те що побачив вже здавалося частиною сну.

Прокидайся, – Дракон легенько буцьнув Сашка по підошві черевика. – Вже обмаль часу. Поїси яблук, і зараз підемо.

– Куди?

Все туди ж. За Колобком.

Хххх

– Знову не встигаємо! – розпачливо видихнув Дракон.

Вони лежали у високому бур’яні на краю лісосмуги. Попереду виднів широкий моріжок, а віддалік за ним – бетонні блоки поста. Біля нього стовбичив тентований «Урал», з якого щось вивантажували.

– А де Колобок? – спитав Сашко.

– Он на тому горбі. Полює за машиною. Незабаром буде тут.

– Так то ж добре?

– Ні. Ми до нього ніяк не підійдемо. Він нас із сестрою відчуває на відстані десь у ваші пів кілометри. І негайно тікає. Хотіли закласти активатор біля поста, але не встигли, бо вже було видно. Гадали, до ночі він не з’явиться…

– А як він вас відчуває? Він же у місті наближався до людей…

Дракон похмуро скривився.

– До інших підходить, а до нас ні. Довго пояснювати.

– А якщо я до нього підійду? – спитав Сашко.

Власне, пропозиція була тупоумна. Його аж ніяк не тішила перспектива лізти до збожеволілого робота. Проте страшенно кортіло, щоб усе це нарешті скінчилось. То хай уже зловлять свого робота, а тоді нарешті допоможуть йому. І взагалі треба звідси скоріше тікати, як той Колобок…

– Як підійдеш? – пробурчала дівчина. – Голе поле. Тебе побачать з поста й пристрелять. А навіть якщо ні – ти його голіруч зібрався хапати?

– А як треба?

– Кинути біля нього активатор. Тобто, на відстані… гм… десь метрів тридцять. Максимум п’ятдесят. І коли спрацює, тобі варто бути подалі. Бахне добряче, це небезпечно для людей.

– Тобто, ви хочете його підірвати? – збентежився Сашко.

– Та ні! Тут змінений склад вибухівки. Створиться випромінювання з певною довжиною хвилі.

– Е-е… Змінений? То оте щось що висіло як зелене яйце у твоїх руках? А як ви його змінили?

– Хімічно, – пирхнула Зміючка. – Дещо прибрали, дещо додали…

Сашко здивовано кліпнув, але вирішив не заглиблюватись у незрозумілі технічні речі.

– А якщо підповзти ближче й кинути той ваш активатор на дорогу? І уповзти? А коли Колобок підкотиться, ви увімкнете цей ваш прилад. Він же вмикається дистанційно?

– Так. Але рельєф місцевості бачиш? З поста все видно. А кидати активатор бажано якнайближче до поста.

– Чому?

– Бо не дуже тішить після того, як спіймаємо Колобка, ще вчиняти бойовище з орками. А якщо вибухне біля них – їх теж тимчасово вимкне, і вони нам не заважатимуть.

Сашко похмуро почухав ніс.

– А якщо кинути з віддаля?

– Вже думали, – повідомив Дракон. – Вручну на пів кілометри не жбурнемо. Дистанційно штовхати імпульсом не можна Колобок відчує й втече. Можна було нашвидкуруч склепати двигунець із запчастин мін, там і пороху трохи є – але то треба повертатись у село. Не встигаємо, я ж кажу!

– А якщо рогатку?

– Рогатку? – Дракон збентежено обернувся.

– Ні, для рогатки треба добру гуму, а в нас нема… Тоді катапульту!

Катапульту? Дотехнічне приладдя для кидання? – спантеличилась Зміючка. – То складна конструкція.

– Он дерева у лісосмузі. Відхилити деревце, причепити туди ваш активатор… Він же не дуже крихкий? Якщо все буде налагоджено, то я зможу й сам його запустити. А орків чимось відволікти…

Брови Дракона здивовано злетіли догори. Він пробурмотів щось незрозуміле своєю екзотичною мовою і перезирнувся з сестрою.

Природня катапульта, – пирхнула вона. – Навіть на думку б не спало!

Йдемо! – рішуче кинув Дракон.

Було ще світло, і орки не остерігалися нападу з лісосмуги, яка була до них з тилу відносно «нуля», до того ж далеченько від першої лінії. Ще й заклопоталися з вивантаженням якихось припасів, і у бік лісу взагалі ніхто не дивився. Тож ніхто не помітив прудкі тіні, що прослизнули за паростями лободи. І те, що одне з молодих дерев на узбіччі повільно й нечутно відхилилось назад – у проміжок між двома товстішими…

Дракон нахилив дерево. Приклав долоню до тоненького стовбура, щось шепотів до нього. Зміючка створила якесь кубельце напівпрозору півсферу у жовтому вітті і поклала туди те велике зелене яйце з залізними кульками. Дракон ретельно виміряв напрям нахилу, приклав долоні до напружено вигнутого стовбура, на мить заплющив очі і схвально кивнув. Покликав Сашка приклав його долоню до дерева. Ледь чутно прошепотів:

– Полетить, куди треба. Я відпускаю, ти тримай долоню не відволікайся. Все, ми відходимо. Щоб не злякати. Сигнал – два одиночні з автомата. Коли відпустиш – падай отуди. Затисни вуха, затули голову і широко відкрий рота, інакше поглухнеш. Не забудь!

– Добре…

Сашко міцніше зціпив зуби, щоб не тремтіла щелепа.

Коли лишився сам, раптом з ляку почали бити нестримні дрижаки. Вже й був не радий з власної ініціативності. Ще й здалося, що орки набагато ближче, ніж раніше. Він боявся поворухнутись і звести голову з-за дерева, щоб його не помітили, проте добре розрізняв голоси і брутальний регіт. Знову затремтів – вже від ненависті, проте страх це не притамувало. Рука наливалася свинцем, він мабуть дурень сидить тут тримає долонею дерево. Нахилене дерево. Як усе це працює?

«А як же ж ти з ними будеш воювати, якщо так боїшся?» – майнуло у голові.

«Та вже якось…»

Аж тут десь віддалік сухо ляснув постріл. Другий…

Голоси біля посту обірвались, наче хтось вимкнув звук у радіо. Та от хтось розгублено матюкнувся…

Сашко, обмираючи від ляку, забрав руку від деревця. Над головою пружно ляснуло, на голову посипалось пожовкле листя, і він пірнув за товстий стовбур більшого дерева. Притиснувся тім’ям до шорсткої кори, шкрябаючи щоку об якийсь патичок.

Якусь мить нічого не відбувалося, лише тихенько гуло в затиснутих вухах. А тоді гупнуло! Перед очима все засвітилося, наче і дерево, і повіки стали прозорі. Пагони лободи хльоснули по обличчю, повітря спресувалось так, ніби перетворилося на густе желе, і навіть здалося, що кров загусла в жилах, не в змозі рухатись. Тіло щосили втиснулось у землю, вже не підкоряючись командам мозку.

Та зрештою Сашко судомно вдихнув широко роззявленим ротом і з подивом відзначив, що кисень у легені таки просотився. Майнула думка – а нівроку гахнуло, це напевне не потужність двох протипіхотних мін, що ж вони там змінили?..

Аж раптом у майже оглухлі вуха просотився новий звук. Низька, густа вібрація – наче просто до нього стрімко наближався джміль розміром з реактивний літак. Він щосили замружився, не в змозі ворухнутись. Але звук раптом почав віддалятись, а тоді обірвався. Чи це здалося через дзвін у вухах?

Отямився, лише коли хтось ляснув його по плечу. Судомно ковтнув повітря й розплющив очі. Побачив, що це Зміючка. Кволо посміхнувся і спробував звестися, але вона застережливо махнула рукою, обхопила його за шию і знову притиснула до землі.

Другий вибух був ще потужнішим. Повітря довкола знову спресувалось, щось засвистіло й почало стукати об дерева над головою, обсипаючи їхні спини збитими гілками. Далі часто, сухо зацокотіло. Знову свиснуло й бухнуло…

«Обстріл! Звідки?»

Сашко геть втратив здатність міркувати. Лише згріб дівчину й щосили притиснув її до себе…

– Все. Ходімо! Пусти!

Судомно скоцюблена рука не хотіла розгинатись. Але коли Зміючка заборсалась в його обіймах, Сашко збагнув, що вже тихо. Майже. Щось гуде й потріскує, але віддалік.

Звівши голову, закашлявся від диму, що натягало до лісосмуги.

– Що це?..

Власний голос лунав наче збоку – таки вибухом добряче гепнуло у вуха. Проте довколишні звуки все ж таки розрізнялись.

– Це я підірвала вантажівку, – мило посміхнулась Зміючка. – До речі, ти хотів зателефонувати батькам? От мобілка, на! Не знаю, чи працюватиме після випромінювання. Але спробуй.

– Ти ходила туди? – Сашко досі почувався, наче в нічному жахітті, де логіка подій примхливо змінена, тож на неї не варто й зважати.

– Так. Після активатора там всі були непритомні. А у вантажівці купа боєзапасу. Певно, везли на першу лінію. Тож було не складно. І перший вибух спишуть на вантажівку.

– Тобто… на посту всі мертві?

– Та ні! Вони всі були за блоками, а машина збоку, тож навряд чи їх дістало. Ми з братом намагаємося не вбивати живих істот. Але воювати вони вже ніколи не зможуть. Овва, диви! Вже один тікає!

Сашко стріпнувся й визирнув з-за дерева. Злякано кліпнув, очікуючи побачити довкола пустелю Сахару, тільки обгорілу. Але перед очима, як і раніше, похитувалась трава, помережана квітами – хіба що на моріжку подекуди тліли сухі купини, і все довкола було засипано уламками вантажівки. Її каркас досі палав, викидаючи догори стовп чорного масного диму. Аж ось око розрізнило рух – це скоцюблена постать у запорошеному камуфляжі незграбно рачкувала уздовж шосе.

– Ходімо, – дівчина смикнула його за куртку. – Не бійся, воно нас не бачить. І взагалі нічого не тямить.

– Як це?

– Ментально ця істота була десь на рівні тварини. От і стала твариною остаточно. Житиме, їстиме, пересуватиметься рачки – але це й усе… Дай-но сюди телефон, я подивлюсь! Який вбогий пристрій! Зараз зніму блокування… О, і сигнал тут є! Кажи номер!

Сашко назвав номер батька. Зміючка натиснула виклик і тицьнула йому слухавку. Гудок… другий…

– Тату! Тату, це я!

– Сашуню! – у слухавці прорізався рідний голос, задиханий від хвилювання.

– Де ви? Вас пропустили? Вже у тітки? Божечку!.. Та в мене все добре, теж незабаром буду!.. Головне, що ви!..

Коли Зміючка відібрала у нього слухавку, він замружився й відвернувся, ледь стримуючи щасливі сльози.

– Не соромся, – пирхнула вона. – Від щастя можна й поплакати. А це треба знищити.

І стиснула телефон в кулаці.

Чи Сашкові примарилось крізь сльози, чи справді слухавка розсипалась на дрібні друзки?

Втім, було не до того. Дівчина витягла Сашка з кущів мало не за карк. Вони побігли уздовж лісосмуги, оминаючи розпечені уламки, продралися крізь чагарі на сусіднє поле – і там Сашко побачив Дракона. Смуглявий сидів на купині трави по-турецьки, задоволено посміхаючись. На його руці вище зап’ястка щось блимало – наче широкий браслет з величезних блискучих діамантів. Кристали сяяли, яскраво палахкотіли і тихо гули – схоже на трансформатор, але не одноманітно, а змінюючи тональність.

– Що це? – здивовано пробурмотів Сашко.

– Колобок, – усміхнувся Дракон і знову схилився над браслетом, наче над дитиною. – Не бійся, маленький. Це хороший хлопець, він тебе не скривдить…

– Ти з ним розмовляєш? – хлопець знову відчув себе, наче у фантастичному сні.

– Так. Він уже отямився. До речі, передає тобі вітання й подяку.

– Та годі вже!.. – махнув рукою Сашко. Еге ж, Дракон завжди глузує, з будь-чого. – А що він взагалі робить, коли не підриває БТРи? Які в нього функції?

– Збирає інформацію. Він ще маленький, і це частина його навчання. Через це тут і опинився. Хотів підлетіти ближче, та у вас навколо планети надто багато сміття. На щось наштовхнувся, збився з траєкторії й не встиг компенсувати гравітаційне тяжіння. З дорослим би таке не трапилось.

– З дорослим? Тобто… що ти маєш на увазі? Воно може рости?

– Звісно. Його фізична основа кремнієво-кристалічна, а кристали мають здатність збільшуватись і ускладнювати структуру..

– Тобто, у вас уже є такі технології?

Браслет на руці Дракона раптом стріпнувся, наче жива істота, засичав і затріскотів.

– Що це з ним? – сполохано поцікавився Сашко.

– Образився, що ти його назвав «технологією», – пояснила дівчина.

– А він розуміє, що я кажу?

– Безпосередньо – ні, але через мого брата розуміє. Втім, дещо зчитує й так… Панове, рушаймо, бо тут невдовзі стане надто людно. І Сашкові треба перейти лінію розмежування до сутінок.

– Що – по-світлому? – злякався Сашко.

– Звісно, – кивнув Дракон, зводячись на ноги. – Підеш поночі – пристрелять. Як невідомий підозрілий об’єкт. Це тобі що, прогулянка?

Марш-кидок по місцевості рельєфу «горбик-ямка» добряче прочищає мізки. Відчуття нереальності потроху минулось, і Сашко раптом збагнув, що щось не так.

«Прогулянка»…

Трясця, адже все, що з ним відбувалось за останню добу, справді виглядало як прогулянка! Якби він сам-один бігав по місцевості, де повнісінько військових, патрулів і мінних полів, то давно б втрапив у халепу. А з цією дивною азійською парочкою був наче зачарований. Вони щоразу вчасно уникали зустрічі з орками, проходили просто по мінних полях, шукали оцього Колобка… Але як вони це робили? Як здаля дізнавались, де знаходиться Колобок або орки, орієнтувались, відшукували одне одного в темряві, оминали або знешкоджували міни без жодних технічних приладів? Суперагенти? Хай йому грець, не буває таких суперагентів! Це ж не кіно! Але справді таке враження, що все необхідне приладдя вмонтоване в їхні тіла! Андроїди? З отакою схильністю до глузування? Та ну!..

Проте навіть зараз вони чимчикують собі путівцями і стежками, а часом просто по пустищах, на яких натикані міни, оминають села і пости на шосе, не потрапляючи на очі жодній людині й не блукаючи. Як це?..

Коли присіли відпочити на краю чагарів, Сашко пильно поглянув на своїх супутників. Не схоже, що їм взагалі потрібен відпочинок. Зупинились лише через нього? Дракон пестить браслет, наче дитинча, і щось йому ніжно муркоче незрозумілою мовою, той стиха сичить… Очманіти!

– То цей Колобок ще маленький? – спитав Сашко.

Дракон згідно кивнув.

– А скільки йому років?

Як на ваш відлік? Десь триста… – не замислюючись, відповів Дракон. Але за мить звів голову, пильно глянув на хлопця й додав: – То й що?

– Триста років назад на нашій планеті не було таких технологій, – приречено проказав Сашко. Вже знову не розуміючи – чи це йому сниться, чи мариться…

– А хто казав, що він з вашої планети? – пирхнув смаглявий. Стріпнув головою, відкидаючи пасмо волосся, що вибилось з вузла на потилиці – і воно само, наче живе, ковзнуло до свого місця у зачісці. – Це мандрівник з інших галактик.

– Тобто, це… прибулець?

Мабуть так,погодилась Зміючка.

З якої планети?

Вони мешкають у відкритому просторі, живляться від зірок, їм не потрібна планета.

– А ви тоді хто?

– Я ж тобі одразу сказав, – посміхнувся Дракон. – Іноземна місія.

– Іноземна? Чи позаземна?

Гм… Може, я не так переклав? «Позаземна»… мабуть, так точніше.

Сашко розгублено затнувся, не знаючи, чи вірити власним очам і вухам. Може, це таки сон, і зараз він знову прокинеться у смердючому підвалі?

– Але ж ви… не люди, так?. Але й не такі, як він! То чому саме ви його рятуєте? А не його родина? Або ви насправді…

– Ні, – зазначила дівчина, – ми інші. Але якби сюди нагодилися батьки малюка… Бач, вони трохи радіоактивні. Уяви собі кристалічний метеорит зо двадцять кілометрів діаметром, з якого струменить радіація, як із кількох відкритих атомних реакторів. Боюся, всі ваші інші клопоти здалися б дитячим садочком. А у нас одна з трансформацій цілком собі гуманоїдна, нам тут перебувати зручніше.

– Одна з трансформацій?.. – Сашко відчув, що голова у нього починає йти обертом.

Чи справді цей світ такий, яким він його завжди уявляв? Чи насправді зовсім інший?

– Тобто, у нашій планетній системі є розумні істоти? – розгублено спитав він. – А чому ж ми про це не знаємо?

– А хіба ви хочете про це знати? – пирхнув Дракон. – Наскільки я зрозумів з вашого інформаційного простору, дехто у вас хоче ковбасу по два двадцять – не знаю, що це за грошові одиниці. Інші хочуть якісь «скрєпи». Ще інші – безкарно пограбувати й поґвалтувати. Дехто – сплатити кредит і купити нову машину. Інші – стати «зірками Ютьюбу»… Де тут спілкування з іншими розумними істотами?

– Але ж не всі такі!

– На щастя, ні. Тож коли станете розумними – дізнаєтесь..

– Е-е… а ми що – не розумні?

– А що ви вважаєте розумом? Вміння клепати засоби масового знищення і запустити на орбіту кілька супутників? При цьому перетворивши таку гарну планету на купу сміття? Які там у вас головні суспільні засади? Володіння, споживання і конкуренція? Вибач, але це рівень тварин. Наявність абстрактного мислення – перший крок до розуму, але ще не розум.

– А що тоді – розум?

Коли збагнете – житимете інакше.

– А ти не можеш сказати?

– Можу. Але це вам не допоможе. Ніяка допомога не піде на користь тим, хто не здатний її правильно зрозуміти і використати. А ви поки не здатні.

– Але ж мені ти допоміг… Чи ти мене просто вивчав? Як тубільну тваринку?

Дракон засміявся.

– Та ні. Що мені вивчати? Ми тут уперше, чи що? Але ти не безнадійний. І багато хто з твоїх співвітчизників. Я б дуже хотів, щоб у вас все склалося добре.

– Але…

Дракон раптом споважнів і пильно поглянув йому в очі.

– Хлопче, запам’ятай: той, хто сподівається на допомогу зовні, завжди програє. Але якщо ви самі себе захистите усесь світ прийде на допомогу. І навіть Всесвіт. Все, ходімо. Ми тебе трохи проведемо. А то ще наступиш на якийсь непотріб!

Троє подорожніх вигулькнули на дорогу за покинутим селом. Пост лишився за горбом, звідти їх ніхто не бачив. Та й нікому б не спало на думку видивлятися диверсантів у паростях лободи на мінному полі.

– А навіщо Колобок і його родичі збирають інформацію про нас? – насторожено спитав Сашко, коли вони проминули куширі й вийшли до лісосмуги. Це питання давно вже його непокоїло.

Дракон поглянув на нього й засміявся.

– Що, шпигуноманія невигойна? Не переймайся, нападати на вашу планету вони не планують. Це не оті ваші орки. Я розумію, людям важко уявити, що хтось може збирати інформацію про якусь територію не заради війни, а лише задля інтелектуальної цікавості. У землян дещо збочений менталітет, що, чесно кажучи, іноді бридко на це дивитись. Саме тому малюк настільки перелякався.

– Тобто – перелякався?

– Бач, одна справа – спостерігати за вами здаля, і зовсім інша – опинитись просто тут, поряд, у розпалі подій. Він подумав: якщо ви таке робите одне з одним, тобто, представники однієї раси, то які жахіття здатні вчинити з чужинцем? От у нього й увімкнулась захисна реакція.

– Тобто, з вашого погляду, люди огидні? – понуро перепитав Сашко.

– Є різні. Ти ж сам знаєш. Диви, тобі туди, – вказав напрямок Дракон. – Шарик тебе проведе, якщо десь трапляться міни. Я його трохи повчив стосовно вибухових пристроїв – гадаю, всім буде на користь. Обережно, щоб свої не підстрелили. Не надто ховайся і тримай руки вгору, щоб бачили. І готуйся, що тебе спочатку вважатимуть шпигуном. Тож нічого не вигадуй, кажи про себе правду.

– А про вас? – запитав Сашко, і собі намагаючись пожартувати.

– Якщо хочеш потрапити до психлікарні – то будь ласка, у подробицях, – вишкірився Дракон. – Але ти, здається, ще збирався повоювати? Визволяй свою землю від цих потвор. Вона того варта.

Смуглявий присів біля Шарика, обійняв його, почухав між вухами і звелів:

– Пильнуй Сашка, він твій друг, і на ланцюг тебе ніколи не посадить. Він обіцяє. Так, хлопче? Ланцюгів більше не буде?

Ніяких ланцюгів! Я й сам побував у неволі, тепер знаю…

– Бережи себе, – промовила Зміючка. Зняла з себе його куртку. – На, вдягай. Знадобиться.

А тоді обійняла його й цьомкнула у щоку. Наче брата.

– Шкода, що ти не земна дівчина, – пробурмотів Сашко.

– Я не вмію варити борщі, – посміхнулась Зміючка.

– Байдуже, я б сам варив Ох, я ж хотів вас ще борщиком почастувати, – сумно посміхнувся Сашко.

– Може, іншим разом, – запропонував прибулець.

– Гадаєш, інший раз буде?

– А ти гадаєш, ми тут востаннє?

– Навіть так? Тоді, може

Сашко раптом з тугою усвідомив, що це прощання. Що ці дивні двійнята, які за ці кілька днів стали для нього найближчими друзями і майже ріднею, зараз зникнуть невідь-куди, далеко й назавжди. А у нього попереду нове життя, анітрохи не схоже на колишнє. І яким воно буде, навіть важко уявити, побачив серед високої трави маленьку волошку, як її очі. Зірвав і простягнув дівчині.

Зміючка взяла квітку здивувалася, спіймала його тоскний погляд. Посміхнулась, заправила квітку у волосся, стала навшпиньки й поцілувала у вуста.

Сашко замружився, відчуваючи, що земля під ногами починає загрозливо похитуватись. Лише коли дівчина смикнула його за руку – нарешті розплющив очі.

Дракон теж міцно обійняв його й ляснув по плечу. Браслет замиготів, ніби також прощався.

– Дякую тобі, – промовив смуглявий. – А тепер йдіть, і краще не обертайтеся.

Сашко через силу усміхнувся. Востаннє махнув рукою, і вони з Шариком рушили, куди було вказано. Ні, він не заблукає, пес знав, куди йти.

За спиною щось пружно ляснуло, наче відкрилися парашути. Хлопець не втримався й озирнувся. Але побачив лише дві тіні з велетенськими перетинчастими крилами, які стрімко злітали в небо. На одній із них яскраво сяяла зірочка.

Позивний «Дракон», – пробурмотів Сашко.І я цілувався з інопланетянкою… Трясця, і нікому ж не розповіси! Шарику, а ти ж усе знав, так?

Пес глипнув на нього з-під брови, ніби загадково й зухвало підморгуючи. Махнув хвостом і неквапно потрюхикав уперед, показуючи шлях.

Сашко поправив ремені двох автоматів, що добряче відтягали плече, і рушив за собакою. Принаймні, прийде до своїх не з порожніми руками!

Епілог

Свої зустріли Сашка не надто приязно.

Втім, можна зрозуміти: сектор нібито контролюється, та тут аж на другій лінії звідкілясь вимальовується чортило з того боку. Зі здоровезним похмурим собацюрою і двома новенькими АКС-100 – це суто російське виробництво, таких на нашому боці на озброєнні немає. Хтозна, що за одне! Тож його одразу зв’язали і навіть нап’яли на голову лантуха, тягаючи туди-сюди. Добре, хоч пес ні на кого не кидався, а мовчки тинявся за господарем, незворушно спостерігаючи за тим, що відбувається.

Допитували в закинутій хаті на околиці знелюднілого села. Сашко докладно розповів про себе, підвал і втечу – мовляв, вискочив під метушню через аварію «бетера», забіг попередити батьків, далі самотужки вибирався куширами. Автомати прихопив біля БТРа – а чого їм дарма валятись?

Про тих, хто йому допоміг, не згадував. То ні до чого.

Поки оповідав – відчув, що його знову аж затрусило. І схопився:

– Хлопці, а можна мені до вас? Треба ж звільняти!… Виганяти тварюк! Я все буду робити! Навчуся! Тільки візьміть! Шарик аж підхопився став поруч з Сашком наче вже готовий до бою.

– Що, хочеш повоювати? – глузливо пирхнув старший, що проводив допит.

– Що значить – «повоювати»? – обурився Сашко. – Автомат потягати? Сто років воно мені впало! Але ж треба! Це не можна так лишати!

– Ти ж кажеш, що вчишся в інституті?

– Який зараз до чорта інститут? Оформлю «академку»! От виженемо цих потвор – тоді вже буде інститут!

– Ти ба, яке прудке! – вишкірився старший. І чомусь поглянув на хлопця в балаклаві з черепом, що під час допиту мовчки сидів у кутку.

– Не бреше, – пробурчав той несподівано знайомим голосом, підкочуючи маску.

– Дмитре! – зойкнув Сашко й аж підскочив.

Хай тобі грець! Дмитрик, колишній однокласник! Після школи теж поїхав кудись вчитися, відтоді й не бачилися.

– Це він, – кивнув Дмитро. – Я його знаю. Не те щоб зовсім «вата», але такий, «хата-с-краю». Та, здається, вже трохи порозумнішав.

Сашко похмуро кивнув. Порозумнішав, ще б пак!

Перед очима раптом спливло сіре, заклякле обличчі мертвого діда на матрасі. Моторошні крики з катівні. Плями крові на підлозі й стінах… Відчув, як м’язи обличчя зводить судома, і нестримно сіпається щока.

– Та я цих гадів зубами гризтиму!..

Вояки поглянули на нього й трохи глузливо, але схвально зареготали. Точнісінько як Дракон!

1
Поділитись...

Автор публікації

Офлайн 6 місяців

6236

6
Коментарі: 0Публікації: 2Реєстрація: 09-04-2022

Тунель кохання

Тунель Кохання   Як приємно дихати зимовим повітрям! Вдих-видих і життя чудове. Під танок сріблястих сніжинок Ліза ввійшла до Тунелю Кохання. Якось […]

1

Коментувати