Для голосування необхідно авторизуватись

«Золото Вінцена» 

(*** $ ***)

«Золото Вінцена,.. або серце — не золото»
———————————————————-

“Не гріх —
Коли хвилюють
Нас
Пристрасті,
Проте..,
Погано бути
У їх
Власті…”
———–
(В. Блейк “Осуда невинностей)
==================


===============

*********

“Слово — каприз, а мовчання — золото…”

А може і не так !..

“Бо.., справа — є золото, а слово — порожнеча, якщо не приносить поважності в
співчуття….” — Це є моя думка і погляд на деякі аспекти нашого життя, що весь час підсовує нам свої завдання, як уроки…

“Слово без діла — ніщо.!.”

А, може,.. це і не сюди я приплів — адже розмова йде все ж про золото…

Багато ще на цю тему висловів різних з життя, але саме життя такі теми
неодноразово підносить — не придумаєш…

А ви знаєте, як добувати золото — з нічого?і

Ні-ііііііііі ..?

Тоді приїжджайте до нас — в Париж і.., самі побачите, як можна добувати золото.

Людей побачите, які цим займаються.., а то й самі спробувати зможете…

Загалом — розповідь моя ось саме про це.

Про те саме, що називається людський фактор.

Фактор, який і сам не відає, що творить — іноді…

Іноді ж буває…

Все в цьому житті буває…

Буває з людьми…

Адже люди пишуть про все :
про те, що знають і те, що не знають;
про те, що чули і не чули, а тільки здогадуються;
про те, що заборонено і те, що явно небезпечно
писати.., але вони пишуть.

Навіщо?..

А люди хочуть відобразити свій день життя.

Той день життя, що втік і не повернеться
вже ніколи, але…

З таких ось днів складається чиєсь життя, що котиться і біжить, що вимагає і
тисне, що змушує озирнутися і зрозуміти, а куди ми всі йдемо, або їдемо…

Отже…

Якщо їхати поїздом метро № 01 до самого кінця, на схід — прибудемо на станцію кінцеву Шато-де-Вінцен, або Вінценський замок, який знаходиться просто в тому
самому історичному Винценськом лісі.

Так от.., заходимо ліворуч від замку в ліс і… побачимо намети бездомних, де і живе один з наших героїв оповідання.

Зовуть його, умовно — Вова.

Він вже так давно в Парижі, що забув зовсім — навіщо він тут.

Бухло і бажання розбагатіти привело його сюди, — якщо вірити його запевненням, а може
і не тільки це.

Хто знає…

Але ось бажання отримати золото з нічого — це його переслідує, як прокляття і…

Стародавні алхіміки плакали б –дізнавшись про невігластво сучасних видобувачів
золота.

А, може, і сміялися б від радості, що цим
— сучасним, не вдалося розкрити
секрет цього процесу, яким і самі хворіли всі вони…

Одного разу…

Іду з Алексом-прибалтом по Вінцену і потрапляємо якраз на Вову, який
тягне якісь неметалеві і металеві предмети з втомленим виглядом
приреченого на успіх.

Побачивши нас, він зупинився і привітався з Алексом, — Привіт,.. ти як ?
— Нормально,.. А ти? — Тут же зреагував агресивний по натурі, як Овен від
народження, Алекс,—
Все золото гребеш ?
— Та..— Зам’явся той,
— Майже вже виходити почало і… знаєш, грошей немає
продовжити дослідження… Може.., допоможеш якось мені…
— Ти дослідженнями займаєшся, чи справою ? Тут мова йде про золотішко, а ти фігньою маєшся
— дослідження проводиш.., — Зробив різко випад Алекс на
обставини і підморгнув мені, — Я перестану тебе фінансувати,.. якщо немає
золота… Ти вже більше 4-х років досліджуєш всі можливості добування золота з
різних речей і предметів, а результату все немає і… немає. Може ти не тим займаєшся,
друг..?

Вова замешкався, якось, і… раптом поліз в кишеню та витягнув якусь дешеву
брошку, щоб з побоюванням сказати, — Ось.., я тут знайшов золото. Глянь…
— Це золото ? — Запитав мене Алекс.
— Золото це ?!. — Відгукнувся я і взяв простягнуту мені річ — Оцінити треба
би було.., глянути уважно…

Ясно було відразу, що “це” і не лежало близько золота, але…

— На перший погляд.., неначе золото — жовте, блищить, сіяє.., проте..— Почав я, —
Тут немає клейма проби.., а ще немає відтиску майстра, якщо це приватний виріб,.. —
І замовк, чекаючи реакції Вови…

І раптом той почав…

Не буду я переказувати його думок про невдачі життя…

Не люблю, знайте
— негативу.., проте…

Як тут, до речі, не бажається мені, або бажається — вам вирішувати, згадати ще такий
цікавий випадок з мого життя…

Жив-був один,.. зовсім вже рудий ленінградець — з корінних євреїв, який все ж називав себе росіянином — на прізвисько Юра.

Понесла його нелегка за кордон. Мабуть що, не по своїй волі, як я пізніше дізнався, але…

Зустрів я його випадково в соціалі на Нантері, де був табір для біженців.
Була зима і дуже холодно.
Спати бездомних возили туди спеціальним автобусом.
Ми — бувші “совки”, об’єдналися в одній кімнаті на сім чоловік і спали там всього одну ніч.
Потім нас перекинули в сусідню, а потім знову в ту ж, де я побачив на матераці
білих *** що викликають моторошну коросту.
Я сповістив чергових, що хтось із вчорашніх заніс заразу.

Однако.., звинуватили мене.

Я образився і пішов, а інші залишилися на ніч…

І…

Рудий чухався від сверблячки та примовляв, крізь зуби, — Собаки,.. жіночого роду,.. бестії погані, виродки повзучі.., як вони жеруть мене і… весь час чухається тіло… Що це,
Макс ?
А це — ті вчорашні білі гниди, яких я уникнув, Юра — відповідаю я йому, —
Мстять за мене всім, хто попався…
— Знущаєшся..? Так..!
— А що ? Я ж попереджав усіх…
— І що ж робити тепер ?
— Викинь весь одяг.. помийся і продезинфікуй тіло. Найкраще — дьогтьових
мило.., або вже якимось іншим спеціальним для цього засобом…
— Та ти що..! У мене шкіряна курточка нова, джини, сорочка від” Версачі ” і…
туфлі клас…
— Мешти можеш залишити, а решта все — в сміття, Юра. Без варіантів,.. або
буде свербіти ще гірше і ніщо тобі не допоможе.., бо це називається “Чесотка” — по вашому…
— Точно, Макс ?
— Безумовно, Юра..!
— Добре.., я подумаю…
— Та, що тут думати, Юра…

Він через тиждень з’явився в новому одязі і скаржився мені в бібліотеці, що його забрала спеціальна команда дезинфекторів від соціалу.., а одяг його викинули.

Людина не могла заспокоїться, але раптом…

Макс, я тут золото знайшов..! —
Оголосив він мені якось у бібліотеці Ж. Помпіду, де
я часто сидів в Інтернеті на своєму крутому ноутбуці “Санта-Роза” і намагався, після
не дуже складної операції на шлунок, прийти в себе,.. — В парку… Розумієш..,
просто під ногами валяється і… ніхто не бачить його.
— В якому-такому парку, Юра ?
— Той, що на лінії № 05, На Журесі…
— Де озеро підковою і сталактити в печері ?
— А я не знаю,.. але там в парку йде залізниця, а по ній возили золото…
— Звідки ти це викопав, Юра ?
— Ну.., знайшов в Інтернеті. Там,.. десь в 16-му столітті ще, ніби, добували золото, Макс. Я
ось думаю, тільки ти нікому не кажи — Я тобі довіряю.., що там ще залишилося
золото і для нас…
— Думаєш ?!
— Певен…
— Юра.., наскільки я знаю — такі місця, де золотішко було —
просто так не
залишають без нагляду. Це-раз..!
— Да…
— І… друге, тобі ніхто, якщо дійсно там було золото — не дасть там його
шукати і комуніздити… Розумієш ?
— Ні..!
— Загалом, Юра —
не шукай на свою дупу пригод… Золота там немає..!
— Це ти так спеціально говориш, а сам, мабуть, нишком підеш копати без мене…
— Дурень ти,.. рудий клоун..!
— Сам такий гарний…

Так ми, як ніби-то, і не сварячись — розлучилися.

Розлучилися, кожен при своїй думці, але…

Юра зник.

Через 8-м місяців він раптом з’явився і почав шукати мене.

Я в цей час вже привів здоров’я в порядок —
прийшов до себе і працював на будівництві,
стабільно, в поляка, але на інтернет забігав в бібліотеку, по суботах-неділях,
після обіду.

І тут, раптом, він мене виловлює і… кричить на всю біблітеку, — Макс,.. брат.., як ти ? Тисячу
років тебе не бачив..! Здоров…!..— Махає мені рукою через весь зал.

Шум-гам і… нас просять вийти.

Виходимо.

Юра вибачається.
Витягує пляшку горілки з рукава і просить розділити з ним його радість зустрічі…

Робити нічого —
заходимо в кафе” Ланч ” на розі і… бухаємо та їмо.

Включаю інет і питаюся Юру, а де це ти пропадав, брат.., якщо не секрет.., а якщо
секрет — не говори…
— Депортували мене, Макс,.. тоді…
— Коли ?
— Ну.., коли я поліз золото шукати в шахту,.. по колії…
— У тому парку, чи що..?
— В ньому.., проклятому.
— Так.., ти.., все-таки поліз туди і…
— Як ти передбачив
— там камери, виявляється… Це гілка “SNCF”.., що пов’язано
з метро і залізницею… Під охороною…
— Били ?
— Стукнули пару раз…
— Ну,.. ти хоть зрозумів, що золотом там і не пахне.., чи ні..?
— Знаєш, Макс.., а може там є воно.., якщо охорона така…
— Дурень ти, рудий,.. і тупий, як валянок сибірський…
— Чому ж,.. так відразу — дурень ?..
— Поліз ти в заборонене для публіки місце. І немає там золота, а тому охорона і камери, що
це запасна гілка метро.., а може бути і щось там інше є приховане… В
общєм — нєфіг шастать, де заборонено… Я ж тобі говорив…
— Що ти мені говорив ?..
— Небезпечне там місце…
— Це ти так спеціально.., бо я відчуваю — є там золотішко.., бувше..!
Напевно є…
— Та ти просто — вар’ят… Залишимо цю тему, Юра..! Я пішов…

Ось і… слів немає пояснювати кожному і всякому
— ну не буде золото лежати без
нагляду на видному місці..!

Це — стратегічний матеріал фінансово-економічного життя будь-якої країни…

Зрозуміло !.?

Хоча.., є воно — на видному місці.

Є..!

Перепрошуюсь дико перед вами всіма.., але руками помацати не дадуть…

В магазині — ювелірці є…

А, може.., дадуть.., та не всякому.

Дадуть і наздоженуть, щоб додати того сяйва, що золотом було…

Було і пройшло…

Як сон…

Бо все пройде і… золота не стане —
в наших очах спогадів…

Як там притча каже: “Золото випробовують вогнем.
Жінку випробовують
золотом.
Чоловіка випробовують жінкою.”

Проте,.. не все те золото, що блищить…

Адже всі люди —гедоніки, або еротіки, як кажуть древні греки, а Карл Юнг стверджує, що
— інтраверти і екстраверти…

Простою людською мовою — егоїсти і альтруїсти.

А тому, ніщо — в цій людській суєті, нам всім не чуже…

Особливо — егоїстам…

Егоїстам, що дуже люблять золото…

Бо…

Якось раз підходить до мене Ваха
— кавказець і показує руку, на якій красується
дуж-жжж-же вже велика печатка-перстень і говорить своїм цікавим грузинським
акцентом, — Красень перстень,.. правда.?. І.., знаєш,.. за 35 євро — всього,.. взяв… Так ось пощастило мені..— І хитро так підморгує мені…

Вкрасти таку печатку в магазині він не міг, а в комісійному таку ніколи, за
такі гроші і… ніде, не купиш…

Висновок напрошується один
— хтось йому її продав ?

Хто так дешево міг продати таку цікаву річ ?

Думка працює з надкомп’ютерною швидкістю і видає результат…

На вулиці знайшов і… жінка сказала, що це її, а потім запропонувала продати тобі
задешево..? — Кажу навмання я, бо вже зустрічався з цим хитрим і
нахабним румуно-циганським розводом-обдурством для жадібних дурників..— А там і проба,
мабуть, є ? Так.?! — Додаю я вже з впевненістю, побачивши здивування в очах
Вахи, як підтвердження своїх думок…

Так.!. Є проба 583-я і.., взагалі-золото це..— Каже гарячий кавказець Ваха,
а я дивлюся і розумію, що ця його жадібність — його погубить, як егоїста,.. — Ось,.. глянь сам, сюди, Макс.

Він знімає свою печатку-перстень і показує обережно мені, не даючи в руки.

Ваха,.. викинь її і… забудь — це не золото, а, швидше за все, так званий “Булат”, що імітує золото..— Кажу йому я, дивлячись на чітку пробу золота на його
цій печатці, яку завжди ставлять на всі вироби в колишніх пострадянських
країнах, як єдиний ГОСТ виробів і товарів споживання для населення — з
дорогоцінних каменів і металів,..
— Це голіма і хороша підробка,.. але не
золото, Ваха. Повір мені…

Та не жени ти, Макс, нісенітницю — ото,.. зависть тисне,.. Так.!? — Знову зарозуміло цідить
крізь зуби Ваха, для якого зізнатися в помилці — більше, ніж приниження, як
для людини з Кавказу, що виявився обдуреним кимось і став придурком,.. — Золото це.., кажу тобі я — проба ось тут показує, адже.., що це — золото. Зрозумів ?

А що не зрозуміти, Ваха,.. — але ти через три-чотири дні сам побачиш, як позеленіє
твій палець і тоді сам зрозумієш, що тебе нахабно кинули і розвели, як останнього
лоха — Кажу я, спостерігаючи як наливається кров’ю обличчя у Вахи від його роздутого
Его, щоб зрозуміти тут же — не варто перегинати палицю, а то тут до, непотрібного мені,
скандалу всього залишився маленький крок..— Я просто пропоную почекати і… само
життя все поставить на своє місце, брат. Годиться ?

Ти не правий, Макс.., ой-й,.. як не правий,.. але я згоден — давай через три дні побачимо,
що і як… Ти мені будешь “должен”.., — якщо я правий і… це
— золото. Зрозумів ? — Каже самовпевнено Ваха і… ми розходимося, незадоволені своїм
розмовою і думкою іншого.., щоб залишитися все-таки при своїй думці…

Десь через днів 5-ть Ваха мене виловлює і тихим запобігливим голосом каже, —
Слиш, старий,.. а ти розумний, виявляється,.. Так..! А я ось промашку дав і… мої
бабки пропали..— А потім, помовчавши, додає — Розвели, розумієш, мене,
цигани.., а тебе поруч не було, щоб підказати вчасно…

Так я тобі не винен вже нічого —
сподіваюся, Ваха ?
— Стримуючи сміх, кажу я,..
— А то, може, продамо якомусь циганові їх виріб, як вони тобі..?

Ось-ось.., — Підхоплює радісно Ваха, — Це просто геніальна думка, Макс… А кому ?

Ну.., не знаю,.. сам знайди когось, — Відповідаю я і замислююся про те, як треба мало
нам всім для щастя і задоволення свого Его, але…

Як говорила моя мама: “Важко заробиш — солодко з’їси і… міцно, потім,
спати будеш,.. тому що нікому нічого не винен…”

А мама — це святе для кожного.

Мама поганому не навчить.

Мама завжди і у всьому допоможе…

Тому один мій знайомий написав своїй — в листі : “Мамо, я напав на золоту жилу і гребу золото лапатою… Терміново висилай мені гроші на нову лопату…”

Адже золото — воно таке.., кожного з розуму може звести,.. непомітно.

Якщо занадто про це думати…

Але найбільше золото кожної людини — це наше серце.

Серце, що розуміє інших…

Хтось почитає розповідь і подумає — і що тут такого.., що цікаво, якщо
ось у мене пригода була…

Розумію.., бо ми всі бачимо і чуємо, але не усвідомлюємо.., усвідомлюємо — але не вникаємо,.. вникаємо —але не відчуваємо інших, як себе…

А,.. іноді, і себе не можемо зрозуміти,.. чомусь…

Куди вже ІНШИХ..?

Скажений світ…

Божевільний час…

Всі біжать-поспішають.., а куди ?..

Адже життя таке коротке і всього, що надбав — не забереш зі собою в могилу.

У труни немає кишень…

Але ж всі ми — люди, які не вічні на цій землі…

Ми всі — лиш є гості життя і кожен з нас виконує, вибором бажаного — свою
якусь місія.., тільки свою — в упряжці суспільства, з усіма іншими…

Живемо ми суспільством, де немає нічого і нікого зайвого.., як у складному механізмі…

Тільки — болтиком, або гайкою…

Тільки ” + ” або “—”…

Навіть,.. якщо ти самотній…

Навіть.., якщо ти хворий…

Навіть.., якщо він вже — останній егоїст.., який любить тільки золото…

Золото, що нас сліпить своїм сяйвом неможливого, як емоції хвилювання…

Емоції.., що завжди тільки “Так..!” або
“Ні..!”

У всьому…
————————————————————–
07.02.2011-18.06.2020;

Paris (St.D-U / С. P)
===============================

1
Поділитись...

Автор публікації

167
Пенсіонер
Коментарі: 40Публікації: 146Реєстрація: 12-04-2022

Золоте перо

Достижение получено 15.07.2022
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій

Коментувати

Думок на тему “«Золото Вінцена» ”